"відпущення" власних гріхів. До речі, як усіх минулих, так і, можливо, майбутніх, та потенційних.
Очевидно, що в часи неграмотного середньовіччя на такий гачок попадалися багато чесних і щирих людей, які приносили до римської базиліки окрім своїх грішних тіл, і свої останні гроші. Згадаймо лише скандальновідомі індульгенції, мова про які нині вже без посмішки і не ведеться. Наш час, - це нова церковна епоха. Час твіттера, айпаду, "патріярха" Святослава, і "повної зарваницізації" всього супільства, а Західної України в першу чергу.
Сьогодні вже не лише відвертому безбожнику, але й всякому грамотному мирянину, безглуздість таких обіцянок про Боже прощення цілком очевидна. Господь не крамар, щоб переносити власні стосунки з людьми на рівень формальних та цинічних юридично-економічних стосунків. З Богом не можна домовитись, мислячи в категоріях " ось я-тобі, а ти мені за це...".
Однак, чого ж не зробиш заради цілком конкретного фінансового, чи то навіть політичного зиску. Ну, можна ж, наприклад, просто говорити слово "відпуст", і жодного разу не наголошувати, що саме стоїть за цим словом? Звісно, що можна! Взагалі, за давнім уніатським принципом, чи то приховування певних слів, чи то їхнє повторення (мало так і не написав – полоскання мізків) має унікальну здатність. Як це видно неозброєним оком, сучасні єзуїти вірять в здатність власних слів матеріалізовуватись.
От вони вірять, що чим частіше і голосніше повторювати якесь слово чи мрію, то ця мрія врешті скоро здійсниться, і слова стануть цілком фізичною реальністю. Коли архиєпископа вперто називати патріярхом, від цього він таким нарешті стане, і заспокоїться. Це, звісно добре, що молода людина хоче стати для всіх батьком, знає багато мов, вміє досить таки сміливо жартувати часто незрозумілими західними жартами, і та навіть, грати на скрипці. Але, здається, і цього всього замало для того, щоб чесно назвати себе патріархом. Бо навіть тоді, коли він сам одягне собі білий митрополичий клобук (і чому не куколь?), не будучи при цьому ченцем, митрополитом чи патріархом лише від одного цього, він, звичайно ж, не стане.
До речі, для тих, хто не думав про це раніше, поясню. Клобук – це символ православного чернецтва. Не монахи - клобуків не носять. Сам Шевчук чернечого постригу не приймав, і став єпископом одразу з целібатного священика. Однак, для проформи він, в один прекрасний день, з'явився на публіці саме в чернечому головному уборі.
Особисто мені, немає жодного діла, в чому ходить архиєпископ Святослав. Он показували сюжет по новинах, де якийсь дивак одягнув собі на голову друшлаг, мотивуючи це суто релігійними мотивами, і навіть захистив своє право сфотографуватись таким чином на власних офіційних документах. Я особисто зовсім не проти цього. Це їхнє з Святославом право носити на своїй голові будь-які предмети, згідно чинного законодавства. Справа в іншому. Люди мають знати та розуміти різницю між персонажами в клобуках по формі, і персонажами в клобуках по змісту. А як відомо, для християн, на відміну від тих же уніатів, такі речі є особливо принципові.
Ось вони запустили в маси новий слоган - "УГКЦ – молода Церква". Скажіть, невже й справді, від того, що я буду називати себе молодим, я таким й справді, буду вічно? Хоча чесно признаюсь, багатьом моїм знайомим бабусям надзвичайно імпонує, якщо до них звертатись, голосно кричучи у слід : "ей, дівчатка!". Це зовсім нічого в принципі не міняє, але хоч повеселити усіх може. Тому, і такий важливий аргумент не треба залишати без уваги.
Чи ось, фантастичне питання католицького патріархату в Україні. Дивні люди вірять, що чим частіше про це говорити, тим ближчими до реалізації будуть їхні мрії. Насправді, це зовсім не так. З різних причин. Скажімо, сама чудова ідея уніатського патріархату, в принципі, суперечить догматичному вченню католицької Церкви. В католиків не може бути двох рівноцінних земних глав, хоча б тому, що "двом панам служити ніхто не може". Папа Римський в врешті, згідно з вченням тамтешніх богословів, вище всієї Церкви. Це ж, коли йдеться про інститут патріархатів саме в православному розумінні.
Якщо ж ми говоримо про якусь вітчизняну, "локалізовану" аналогію з сучасними католицькими патріархатами, то там це просто формальна назва, за якою майже нічого не стоїть. Різниця між титулами католицьких і православних патріархів - це щось типу різниці між орденами за хоробрість проявлену в бою, та орденом "60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні". Форма тут схожа, а от реальний зміст таки не дотягує...
Ну, що ж. Буду завершувати. Не хотів би вкотре розчаровувати всіх, кого це стосується. Друзі, навіть в казках мрії збуваються лише тоді, коли їх вголос вимовити перед чарівною паличкою, якось феєю, чи перед квіточкою з сімома магічними властивостями. Просто ж так говорити їх до стіни – немає жодного сенсу. А ще, є цікава закономірність : навіть в цих же казках добрі дива трапляються лише з добрими людьми. Не забуваймо про казки – вони наші перші вчителі дорослого життя. А чесність - перший крок до доброти.
