всього свого життя, власним потом і важкою працею добиваючись того, щоб це зернятко не лише у свій час проросло, але й, врешті, дало щедрі й очевидні для всіх плоди віри, надії й любові. Саме ж Таїнство автоматично нічого не робить. Ні на мить не забуваймо про це у своєму ставленні до кожного з Таїнств святої Церкви.
Ми не станемо одразу після святительської молитви з дурних – розумними, з лінивих – працелюбними, а з нехлюїв – акуратними. Над усім цим треба ретельно, не шкодуючи себе, працювати. Причому працювати багато й багато років поспіль, а фактично – все своє життя.
Англійці влучно зауважують, що, для того щоб виростити справжнього джентльмена, потрібно закінчити три університети: один - йому самому, а другий та третій розділити між його батьком та дідусем. Лише виховання в правильній християнській традиції може сформувати винятково цілісну особистість.
Людину можна спеціально, чи навіть насильно, навчити користуватись носовою хусточкою. Однак лише та людина, у якої культура й власна гідність - це не якась зовнішня риса, а внутрішня характеристика, буде користуватись цією хустинкою залюбки, цілком природно й невимушено. Для людей іншого соціального чи інтелектуального рівня навіть така дрібниця, як хусточка для носа, - нереальний психічний тягар.
У зв'язку з цим я зовсім не хочу сказати, що найкращим священиком може бути тільки той, хто народився в стародавній священицькій родині. Насправді не лише мій особистий досвід переконливо доводить, що і раніше, і тепер намагання священиків передати свої матеріальні й духовні скарби в спадок своїм дітям майже завжди призводять людей до великих духовних трагедій і потрясінь. І це має своє підтвердження не лише в Старому Заповіті.
А що ж тоді тобі я зроблю, сину мій? (Бут.27:37)
Священство - це унікальний дар Божий та особливе покликання людини, яке зовсім не мусить розповсюджуватися на священицьких дітей. Однак дуже часто, замість того щоб сприяти всебічному й інтелектуальному розвитку своїх дітей, відкрити й допомогти розвинути їх здібності та можливості, священики прирікають своїх синів йти второваним шляхом, вибудовувати власне життя на вже готовому фундаменті. Замість того щоб дати дітям свободу, їх беруть у заручники. І, воістину, немає нічого гіршого за людину в храмі, яка робить свою працю без натхнення й хоча б долі здорового фанатизму.
Все життя служити Богу лише через традицію чи за гроші може тільки цинічна й корислива, проте дуже дурна людина. Звісно, така людина майже завжди глибоко нещасна. Однак ця її «нещасливість» є лише ознакою слабкого характеру й невміння сказати «ні» під час фактично насильного рукоположення. Ззовні такі люди й справді виглядають набагато успішнішими, бо зазвичай приймають у спадок не лише батьківську парафію, але й бібліотеку, церковні реліквії, хрести, облачення, усі батьківські знайомства й навіть протекції в нічим не заслужених церковних нагородах. Однак вони повинні знати й усвідомлювати те, що вже з самого народження їх апріорі сприймають саме «поповичами», дітьми свого відомого батька (це "син такого-то"). І все, що вони мають чи будуть мати, - це лише заслуга батьків, а не їх власна.
І от якщо для справжніх і повноцінних особистостей така репутація є однозначно образливою, то для людей безхарактерних, слабких і малодушних вже одна репутація «церковного мажора» - це суттєве благо, рука, здатна відкрити багато потрібних дверей. Сотням чи навіть тисячам дуже й дуже молодих священнослужителів надзвичайно лестить носити незаслужені нагороди лише тому, що про це «люб’язно потурбувалися» перед архієреєм їхні батьки-священики чи поважні родичі в священицькому сані .
А ще майте на увазі, що більшість ваших нагород у єпархії насправді даються не вам, а вашому батькові. Особисто мене така перспектива дуже засмучувала б. І, звісно, я ніколи не хотів би носити нагороди, які хоча б якось «не заслужив». Вони набагато краще свідчили би про мої слабкості, ніж реально виявляли мою ревність по Бозі. Ну й, звісно, не забувайте, що в переважної більшості "поповичів" невиправдано завищена самооцінка. Вона не тільки допускає як норму багато неприйнятних речей у стосунках з Богом, але й усе життя відображається на пастирській діяльності такого священнослужителя. Рано чи пізно оце «шило» буде вилазити з мішка там, де цього особливо не чекають.
Отож, повертаючись до попередньої думки, підсумую. Священик може передати своєму сину в спадок все, що можна взяти в руку, одягнути, покласти на поличку, сфотографувати чи
чи навіть потім перепродати. Однак, якщо священик не виховав свого сина саме як повноцінного священика, не вклав у нього власну священицьку душу, – той на все життя залишиться неповноцінним, недосконалим додатком до свого батька.
І це лише тому, що досвід виховання в сім’ї – це унікальний досвід багаторічних взаємостосунків людей у християнському шлюбі. Його відсутність не заміниш нічим : ні суворістю, ні довгими службами, ні примусовим постом. Якщо отець сам не мав ні віри в Бога, ні розуму, він, відповідно, й не зміг їх передати своїм дітям. Натомість він мав кілька пристойних облачень, кадил, кропильниць та книги. І от, чим був багатий, тим і був радий допомогти рідній дитині. Ну, а ще, очевидно, батько передав своїм дітям і цілий букет власних пристрастей та пороків. Але так буває не тільки у священицьких сім’ях, але й в атеїстичних.
Якщо ви самі народилися в священицькій сім'ї, то все, що написано тут поганого, написане не про вас, а для вас. Написане з надією на те, що у власному житті ви зможете не повторювати хоча б чужих помилок. Визнаймо : вам у житті реально поталанило. І якщо ви відчуваєте глибокий сердечний поклик Христа йти за ним, то у вас ще й є просто унікальні, тепличні умови для цього. Але, як ви знаєте, в цьому світі немає й ніколи не буде нічого такого, що було б абсолютно безкоштовним. Все має свою ціну.
Прийде час, коли за всі свої таланти доведеться нам давати сугубу відповідь Богу та людям. Ні, не так. Перефразую трохи. Прийде час, коли за всі свої таланти доведеться нам давати сугубу відповідь Людям та Богу. Взагалі, люди - це такі звірі на двох ногах, які дуже ретельно придивляються до найменшого недоліку всякого священика, тим більше до «спадкового» служителя з давнім православним родоводом. І немає нічого радіснішого для таких людей, як знайти, хоча би під мікроскопом, малесеньку ваду в клірика, аби мати підставу для того, щоб не ходити до Храму або взагалі заперечувати святість Церкви Христової.
Турбуючись про власне майбутнє, багатьом «православним мажорам» треба в житті зрозуміти одну річ. Відмовлятися від поблажок, які послала вам доля, зовсім не означає відмовитися від власних батьків. Доведіть самі собі, що ви не придаток, не точна копія свого батька, не частина його плану щодо збереження фамільних цінностей. Покажіть, що ви є особистість, варта уваги та поваги не тому, що ваш батько колись чогось досяг, а тому, що ви все одно варті цього й без зайвих знайомств та поблажок. І лише тоді, коли ви більше, ніж зазвичай, походите з «білим хрестом», ви зможете відчути всю ту глибоку духовну радість, коли до дня святої Пасхи архиєрей сам побажає відзначити ваші труди хрестом «жовтим».
А без праці, священицького поту, глибоких молитов та пролитих сліз за гріхи світу навіть хрест з прикрасами буде для вас тільки певним різновидом брошки, здатної бути лише зовнішньою прикрасою, але не свідченням пройденого вами пастирського шляху. Священицька братська повага від різновиду вашого хреста не залежить. Від цього хіба лиш залежить заздрість чи ненависть до вас. Але це вже тема зовсім іншої розмови. Пам’ятаймо, що винятки є всюди й у всьому, але вони тільки сильніше підтверджують самі правила.
