Коли Христос прийшов до міста Єрихону, то звертаючись до Закхея, що був виліз на дерево, бо був малим на зріст, мовив до нього : «Закхеє, злізь з дерева, бо належить сьогодні бути в домі твоєму». Ісус спеціально прийшов у Єрихон, щоб побачити цього чоловіка, і подарувати йому спасіння. Щоб очистити його серце від гріхів, від усього того зла, яке він чинив іншим людям. І от ще раніше, аніж сам цей митар наважився залізти на дерево, Христос уже йшов у це місто, щоб з ним зустрітися…
Митарство – це найгірша професія, яку можуть мати люди взагалі. У той час території сучасної Палестини, Ізраїлю були захоплені, окуповані військами Римської імперії. Самі римляни не сильно знущалися над тими людьми, яких вони взяли у фактичне рабство. Вони не мали сенсу убивати їх, але брали від них кожного разу величезні податки, для того щоб утримувати Імператора та величезну армію його прислужників. І от для того, щоб збирати ці податки, на службу набиралися найбільш злі та жорстокі люди із завойованого народу. Такі люди, які могли силою забрати останнє. Звісно, що народ не любив митарів, бо вони не без користі для себе, часто забирали в людей більше, ніж встановив імператор. Митарі залюбки користались такою можливістю, і будучи в певному сенсі посередниками, самі непогано збагачувались на цьому.
 |
| Тож подумаймо, яке велике духовне багатство, яке велике благословення увійшло в дім і серце цього митаря Закхея, що Сам Бог побажав оселитись у ньому. |
Прості і бідні люди слово «митар» мали як образливе і лайливе. Коли вони чули або бачили, що поруч проходить митар, то вони знали, що поруч них йде погана, зла і жорстока людина. Навіть і у тому випадку, коли вони абсолютно не знали цієї конкретної людини : хто він, як він жив, як він поводився щодо інших. Євангелист в цьому випадку нам ще доповнює інформацію про Закхея. Він пише, що Закхей був не простий митар, але начальник над іншими митарями області. Це означало, що він настільки досяг успіху у своїй справи, що він багато в чому і перевершив усіх тих збирачів податків, яких знали люди в місті.
Тож подумаймо, яке велике духовне багатство, яке велике благословення увійшло в дім і серце цього митаря Закхея, що Сам Бог побажав оселитись у ньому. Сам Закхей був маленький на зріст, і коли почув, що Христо підходить до Єрихону, а натовп людей Його вже чекав (тому що декілька днів перед цим Христос був уже тут, і здійснив чудо – зцілив сліпого чоловіка ). Всі знали, що Той хто зайде сьогодні у їхнє місто буде просто людиною, однією з багатьох. Всі знали що Ісус – Великий Чудотворець, Спаситель світу і обіцяний Месія. Це зібрало багато людей біля брами міста. Великий натовп не розрізняв ні бідних ні багатих, ні простих селян, ні заможних панів. Багато людей, які вважали себе праведниками чекали Христа, і чекали від нього нових чудес. І от цей знатний і багатий митар, який до речі мав багато під собою підлеглих, рабів і слуг, і навіть римське військо йому прислуговувало, не постидався своєї великої посади, він переміг свою гордість і виліз на дерево, щоб хоч здалеку, «краєчком ока» поглянути на Бога.
В цьому епізоді ми побачили великий подвиг смирення митаря. Він не зважав на те, що про нього будуть думати ті люди, які знають ким він був. Коли він побачив можливість зустрічі з Богом він переступив через самого себе, навіть і у такому випадку, який для багатьох очевидно виявлявся нерозумним. Навчаючись цьому від Закхея, кожен з нас повинен пам’ятати, що ми, дорогі брати і сестри, кожного разу коли приходимо до сповіді з наміром правдивого покаяння, ми з вами мусимо розповісти не приховуючи і не встидаючись усі своїх гріхи священику. Як би нам не було соромно, як би ми не говорили собі що люди, а тим більше сам священик нас осудить за нашу поведінку. Не треба цього боятися. Не треба боятися людей. І тим більше не потрібно боятися свого душпастиря. Треба боятися лише свого нерозкаяного гріха. Треба чесно визнати, що наше життя було не завжди правильним, і по суті – далеким від ідеалу. Треба переступити через цей гріх, і йти дорогою праведності до Христа Бога.
Кожного разу коли ми приходимо сповідатися, ми повинні в собі збудити такі відчуття, щоб наше покаяння було покаянням не лише словами, і не лише намірами. Як ми часто з вами міркуємо : я хочу покаятися, і скажу про це на сповіді. Але в реальному житті, ми нічого не робимо, щоб це підтвердити. Дуже часто, після сповіді священики кажуть нам тричі прочитати «Отче наш» чи « Богородице Діво». І це добре, звичайно, що ми це робимо. Але цього зовсім недостатньо! Для того щоб повністю звільнитися від своїх гріхів людина по-перше мусить просто перестати їх чинити знову. А коли ми знаємо, що окрім нових гріхів у нас залишились у пам’яті і гріхи попередні, то кожному з нас їх треба мінімізувати або ще краще – ліквідувати, забрати зі світу те конкретне зло, яке я до нього власноруч приніс.
- Якщо я знаю, що я вкрав у когось щось, то щоб мені допоміг «Отче наш» мені треба знайти можливість вернути, або якось підкинути власнику украдену річ.
- Якщо я знаю, що я образив когось, і ще й знаю конкретно людину, яку варто перепросити, перед якою мені треба вибачитись, то щоб мені допомогли « Богородиці Діво» мені потрібно знайти цю людину, перепросити її, і примиритись з нею. Іншого шляху немає.
Без конкретних справ любові наша найдовша сповідь є недійсною. Так само як визнання хвороби, чи правильний діагноз людину не виліковують, так і наше багатослів’я до Христа нас не наближує. Якщо ми знаємо про свою хворобу, то нам потрібно звернутись до лікаря, отримати рецепт, купити ліки, приймати їх регулярно, а коли не допоможе - лягати в лікарню і робити це все знову. Так само, і просте визнання того, що у нашому житті був той чи інший гріх, сам по собі жодної користі нам не приносить. Користь нам робить тільки сама зміна життя. Якщо ми аналізуємо власне життя, і бачимо що є речі, які нам варто виправити, і які ми можемо виправити, значить для справжнього і повноцінного покаяння нам треба це зробити якомога швидше.
Ісус звертаючись до Закхея сказав, що нині Йому належить бути в його домі, і освятити його своєю присутністю. Митар тоді швидко зліз із дерева, та з радістю поспішив до своєї домівки, щоб приготувати у себе місце для Христа і Його Учнів. У той час, всі хто бачив все що відбувається почали нарікати і глузувати з них обох : і з Ісуса Христа, і з митаря Закхея. Люди не могли збагнути, як Син Божий, Месія і Чудотворець захотів говорити до великого грішника і розбійника, зрадника свого народу, і жорстокосердного чиновника-окупанта. По великому рахунку, ми з вами часто думаємо так само.
Ми засуджуємо людей, бо переконані, що ми завжди набагато кращі за тих, хто нам не подобається. Подібно до Закхеєвих сучасників ми так само засуджуємо тих людей, яких насправді і не знаємо. Раніше й дійсно, він був грішником, і служив дияволу більше, аніж більшість пересічних жителів Єрихону. Але як тільки він зустрів Христа і покаявся, то став зовсім іншою людиною. «Половину свого майна віддам убогим, а кого скривдив – поверну учетверо». І ми з вами знаємо, що він і справді покаявся, бо виконав свою обіцянку Богу і людям. Справжнє покаяння - це не лише слова які ми часто механічно повторюємо. «Я каюся», «Прости мені Боже», «Будь милостивий до мене грішного». Каєшся? Доведи своїм життям те, що ти реально хочеш повернути свою втрачену чистоту душі, щоб Бог увійшов в оселю твого серця, як Він нині входить в оселю і серце митаря і грішника Закхея.
Христос так само сьогодні хоче увійти у серце кожного з нас, і хоче його очистити. Він як ніхто інший в цьому світі добре знає, що ми все своє життя були страшними грішниками, знає, що ми з вами погані люди, які потребують духовного лікування. І саме тому дає нам нині шанс змінитися, і стати кращими. Так само як Він увійшов до митаря, з цих самих причин, зі Своєї неймовірної любові, Він хоче і увійти у наше з вами серце. Тож своїм подальшим життям від цього дня ми маємо засвідчити конкретними справами своє принципово нове ставлення до Христа Бога. Бо людські слова нічого не варті. Варті лише наші вчинки. Учімося від цієї людини, від грішника який став праведником, справжнього покаяння. В очах людей він був негідний ні уваги, ні поваги. Але з цілого Єрихону Христос вибрав саме його, побачивши стремління цієї душі до Істинного Бога.
Звичайно, що ніхто з нас не може запросити Христа у свою оселю фізично, бо в наш час обожене і преображене Тіло Христа-Спасителя возсідає на небесах, праворуч Бога-Отця. Але тим не менше, Христос перебуває з усіма нами нині духовно, і ми можемо запросити Його до себе не менш реально, аніж це зробив Закхей дві тисячі років тому.
Кожен день дає нам можливість показати, що ми є християни, що ми цінуємо Жертву Христову, і щиросердечно хочемо, щоб вже Бог надалі змінював нас більше, аніж ми самі нині здатні себе змінити. Бо часто ми і хочемо змін, але не можемо їх самостійно досягнути – нема для цього достатньо сили. От сьогодні ми з вами ще молитовно згадуємо тих юнаків, які полягли у бою під Крутами. І здавалося б, що подібне святкування виглядає для нас цілком політичним і світським, і жодним чином не пов’язане ні з релігією, ні з християнством. Насправді це далеко не так.
Глибока внутрішня віра цих юнаків у те, що існує вічне життя привела їх до того, що вони не боялися смерті. А глибока любов до свого народу призвела до того, що вони ладні були померти за майбутнє України, померти за свого ближнього. Так сміливо жертвувати собою можуть лише цілісні і духовно здорові особистості. В цьому випадку теж, як і в нинішній історії про Закхея, ми знову переконуємось у тому що людське життя наповнене безліччю можливостей і нагод обирати Бога серед безлічі альтернатив. Не обов’язково розбивати собі чоло в церкві, голосно волаючи усім про свою віру. Життя дає нам багато нагод переконатись у цьому, дивлячись лише на власну поведінку.
Знаєш, що ти можеш не красти – значить і не потрібно красти. Знаєш, що ти можеш не осуджувати людей – значить і не потрібно нікого осуджувати. Ні багатих, в яких нас дратує їхнє багатство, ні бідних, в яких нас дратує їхня бідність. Треба нам шукати зло і гріх у самому собі. Бо саме наш поганий погляд робить ту чи іншу людину або доброю, або поганою. А та людина сама відповість за себе перед Богом, і за те як вона облаштувала власне життя. Як нам справа до них? Хіба у нас немає власного життя? Чи ми хочемо таким людям якось допомогти? Ні,звичайно. Ми просто хочемо їх засудити і не більше.
Якщо ми бачимо перед собою людину яка випиває, то не спішімо її осуджувати. Алкоголізм це гріх, але це й хвороба. А хворих у психічно здоровому суспільстві не засуджують, а їм співчувають і навіть лікують. Так само і курець. Нас може дратувати сусід, який багато і часто палить. Але ми й в цьому випадку маємо знати, що це хвора людина, зі слабкою волею, і хворими легенями. Важливо тут пам’ятати, що навіть найстрашніший гріх можна викорінити. І якщо мати бажання, то можна перестати і пити і палити цигарки. І часом буває так, що це зробити набагато простіше, аніж перестати гніватись чи осуджувати.
Бачите, самі люди засудили Христа за те, що він спілкувався з митарями і блудниками, і всіма іншими людьми, з якими за їхніми переконаннями спілкуватися було не варто. Але Христос прийшов не праведників спасати, але грішників. Саме тому й нині кожен з нас прийшов до цього храму, бо розуміє себе як грішну істоту. В молитві перед причастям ми так і кажемо «перший з грішників є я». Це не просто чудові алегоричні слова. Це не поетичний образ духовного письменника. Це справжня духовна реальність. Нам буває часто не під силу збагнути її власним духом, власним нутром, розумом і серцем. Диявол нам нашіптує,що грішник це не я а той, хто поруч мене.
Часто навіть приходячи до сповіді, ми не знаємо що розповісти священику! Ми кажемо якісь завчені, невідомо звідки взяті фрази про повсякденні гріхи. Знаєте у кого вони є, оці повсякденні гріхи? У людини яка лежить третій рік паралізованою, і яка не може ні порухатись, ні навіть чітко сказати будь-що самостійно. В таких людей реально немає гріхів плоті. Правда, і в такому випадку можуть бути гріхи думками та помислами. А от у нас всіх, відносно здорових людей, яких до храму не принесли, а ми сюди прийшли на своїх ногах - гріхів навіть не порахувати. Саме цими «щоденними» і «буденними» гріхами і вистелена наша з вами дорога до пекла. У нас з вами не повинно бути навіть щоденних гріхів. Невже може бути якась міра отрути, що б була корисною для людини? Ні, звичайно. Чи ми вип’ємо чайну ложечку, чи усю склянку – все одно помремо. Так само й наші гріхи. Святі отці ніколи не ділили гріхи на більші і менші. Це ми самі собі їх чому поділили. Гріхи не мають розмірів. Усі вони це отрута, це наше духовне і фізичне самогубство.
Тому, навчаючись сьогодні від цього маленького чоловіка-митаря, який хоча був малим на зріст, став великим в очах Божих, по своєму духовному досвіду, намагаймося наслідувати його благочестя у повній мірі. Візьмімо Закхея собі за вчителя праведності і покаяння. Той хто був грішником, став для всієї Церкви Христової вічним прикладом переміни самого себе. Не буде нас у живих. Не буде і наших дітей чи внуків, але по всій Вселенній будуть ще розповідати про цього нещасного, і втомленого від гріхів чоловічка, що виліз на смоківницю, прагнучи побачити Бога…
Невже нині знайдеться подібний чиновник, депутат чи міністр, який би з такою силою хотів побачити Христа, що ладен був осоромитись перед всім своїм рідним містом заради лише спасіння душі і добрих стосунків з Богом? Швидше за все, що ні. Немає вже таких людей. Сучасні чиновники роблять щось зовсім протилежне. Вони ладні вислуховувати на свою адресу справедливі звинувачення, прокльони, нарікання від усього люду, але змінитись хоч на йоту, відмовитись від крадених мільйонів, та депутатської недоторканості вони вже і не хочуть, і не можуть. Залишатись земними панами для таких людей є важливішим, ані громадянство в Царстві Небесному! Подивіться, який це разючий контраст між ними, і нинішнім нашим духовним героєм Закхеєм!
Людям, які нині хочуть наблизитись до Бога, навіть не треба залазити на якісь дерева. На кожній вулиці вже є храм, немає нестачі релігійної літератури, чи священнослужителів. І лише наша лінь та духовна байдужість призводить до того, що храмів багато, але вони дуже часто стоять собі пусткою,немовби мовчки дорікають нам. То ж цим Євангельським фрагментом Свята Церква ще раз закликаючи нас до правдивого покаяння і направлення життя, запрошує «шукати перш за все Царства Божого і Правди Його», бо коли ми це будемо мати, все інше від люблячого Бога додасться нам.
Тернопільський Собор Різдва Христового,
29 січня 2012 року.
