Проповідь на Неділю про митаря і фарисея

«Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче…» - такими словами з богослужіння Утрені свята Церква запрошує нас вступити в час підготовки до Великого посту. А сьогодні, хоч ми всі ще вітаємось один з одним словами «Христос народився!», і певним чином у богослужіннях ще оспівуємо Різдво Христове, Церква
Христова закликає кожного з нас звернути увагу на свій внутрішній стан, на свою душу та серце. На ті життєві пріоритети, які керують нами кожного дня, кожної хвилини.

Церква – це наша любляча Мати. Вона турбується про нас, і найчастіше турбується про нас більше, ніж ми самі за себе турбуємось. Тому нам треба розуміти, що наш церковний календар – це безцінний дарунок для користі кожному. Він змушує пам’ятати про те, що наше життя має певні рамки, і час який ми проведемо тут на землі також є обмеженим. То ж завжди ми з вами повинні бути готовими до зустрічі з Богом.

Люди дуже часто забувають про те, що в них є духовне життя, що в них є можливість не тільки грішити, але й каятися. Тому для християнина надзвичайно корисно буде пам’ятати одну важливу річ : якщо він смиренно і з відповідальністю буде виконувати все те, чого навчає Церква, то шансів спастись, врятувати свою душу для вічності, у нього буде набагато більше, аніж без Неї. А кажучи ще відвертіше, можна стверджувати, що без Церкви спасіння немає, і бути не може.

Сьогодні ми з вами починаємо дуже велику і важку, але й благословенну Богом подорож шляхом покаяння, і нам у ній буде допомагати Сам Бог. Христос знає, що нам потрібне Покаяння. Рівночасно Він знає і те, що нам, людям слабким і вірі і немічним у волі, часто це Покаяння буває і не під силу. З цієї причини ми не тільки готуємось до зустрічі з Воскреслим Спасителем сорокоденним постом, але й мусимо готуватись до самого цього посту ще кількома особливими неділями. Першою з яких і є нинішня неділя про митаря та фарисея. Притчу Христову про цих двох чоловіків кожен з нас дуже добре знає.

Причому ми знаємо її настільки добре, що треба більше дивуватись вже не тому, що хтось з нас міг забути якийсь фрагмент а тому, що вона насправді нас нічого не вчить у житті. Чому ж вона не впливає на наші стосунки з ближніми? Чому вона не приводить нас до внутрішніх змін? Чому ця притча не вчить нас правильної молитви? А це теж неабияка наука! Сьогодні ми почули, що навіть молитва може бути... гріхом. Сьогодні ми переконались, що коли людина неправильно молиться, то її Бог може за це навіть засудити! 

Ікона митаря і фарисея у храмі

Часто ми хочемо дуже швидко прочитати слова молитов, або навіть не задумуючись у зміст, прагнемо якомога швидше «відчитати» встановлене Церквою правило при цьому безумно ще й сподіваючись на те, що Бог буде слухати оцю всю нашу маячню, і ще й за подібну зухвалість нас чимсь нагородить! Такого ж бути не може! Щойно отець протодиякон прочитав нам про те, що коли людина неправильно молиться, то Бог її не тільки не благословить, але й може ще і засудити! І навпаки : якщо ми будемо правильно молитися, то спасемо свою душу, і справді  змінимо щось на краще у своїх стосунках зі Спасителем.

Було два чоловіки з однаковими можливостями спілкування та співпраці зі своїм Творцем і Богом. Але один з них, фарисей, увійшовши у храм став на першому місці, щоб його всі бачили, і почав говорити Богу такі слова, які зовсім недоречні та абсолютно зайві, щоб їх ось так відкрито приносити у Дім Господній. Він молився не розповідаючи правди про те, який він грішник. він зовсім не каявся, але лише гордовито дякував за те, який він чудовий і унікальний. І звісно, кращий за інших. Він і молився більше ніж усі, і постив більше ніж усі, і милостиню дає таку, що з його друзів та ворогів ніхто не дає. І здавалося б, що ці добрі справи повинні бути напевне благословенні перед Божими Очами. Бог побачивши ці справи просто змушений був би нагородити таку людину. Але правда Божа і правда життя нашого полягає у іншому. Якщо людина у своєму серці не розбудить почуття власної гріховності та недосконалості, не переборе у собі цю гординю, то всі її молитви будуть лише пустим звуком, і в Царство Боже вона не увійде. Про це ми чули в кінці цієї історії. Сам Христос розповів, що з двох людей які молитись, тоді один повернувся виправданим до свого дому, на відміну від іншого.

Що ми можемо навчитися з цієї притчі? В першу чергу усі ми повинні пам’ятати, що ми з вами гірші від того фарисея. Він хоча й гордився тим, що він більше постив чи молився, але за його гордістю стояли цілком конкретні справи. Він гордився тим що він постив, але він і постив! Він гордився тим, що він молиться, але він при цьому й справді молився! А от запитаймо себе, наскільки чесним був наш піст? Наскільки чесною і справедливою перед Богом була наша молитва? Що ж це за молитва така, коли ми читаємо лише літери, а не бачимо змісту, який вклали в неї Святі Отці?

Тому, не спішімо засуджувати цього фарисея, і не спішімо порівнювати себе до митаря. На тому духовному рівні на якому ми з вами є, принаймні більшість нас, треба не мріяти про власну схожість з митарем, який не смів увійшовши до храму і очей піднести до Неба, а лишень здалеку тихенько бурмотів : «Боже, будь милостивий до мене грішного…» . До такого стану нам треба ще багато над собою працювати. І саме тому Церква для нас встановила нинішнє свято. Свято, звісно, не в сенсі радощів, розваг чи пишнот. А в сенсі присвячення цього дня цілковито потребам душі, її здоров’я та зцілення.  

Ми часто з вами говоримо слова за якими, по великому рахунку, нічого й не стоїть. Буває що ми начебто й кажемо правильно : «Прости мені, Боже», або «Боже будь милостивим, до мене грішного», але ці слова так і залишаються лише плодом наших уст, а не виявом сердечної віри і розкаяння. Тому нині, коли ми чуємо це вічне повчання, адресоване людям усіх часів та народів, ми повинні шукати й для себе особисто дорогоцінної перлини мудрості – взяти однакову користь для себе, навчаючись праведності і від митаря, і від фарисея. Від фарисея навчаймося виконання зовнішніх уставів Божих, так необхідних нам для спасіння. Від митаря вчимося смиренню, та усвідомлення власної гнріховності. 

Не треба занечищувати свій піст, виправдовуючись нібито тим, що головне не те що я їм, а як я «всередині себе» люблю Бога. Буває так, що у власній ліні ми виправдовуємо себе кажучи, що Богу все одно скільки я слів Йому скажу : чи одне, чи десять. Все це правда. Але правда лиш часткова. Без фізичної молитви не можлива молитва душевна і духовна. А без фізичного посту, про духовний піст можуть мріяти лише люди обмежені та недолугі. Якщо ми не виправдовуючись будемо робити те, що нам не подобається, але, що є корисним, то тим ми все більше загартовуємо власну волю і зміцнюємо свою душу. Тож нехай обидва згаданих чоловіка, кожен з них у свою міру, стануть для нас прикладом якими треба бути, і якими бути не потрібно.

Пам’ятаймо, що поки ми не виховаємо у собі відчуття здорової, тверезої недосконалості, поки ми не будемо відчувати себе гіршим ніж інші люди, ми не зможемо спастися. Весь світ нині зацікавлений у тому, щоб ми загинули : спочатку духовно, а потім і фізично. Ось дивіться. Кожного разу коли ми з вами вмикаємо телевізор, відкриваємо газету чи журнал, підключаємось до Інтернету, чи обираємо радіостанцію, то все більше можемо в цьому переконатися. Нас постійно переконують у тому, який страшний світ, як хтось когось вбив, як мати покинула дитину, як якась «зірка» увосьме розлучилася, а вдев’яте одружилася з представником своєї ж статі, чи як чоловік зарізав дружину, а син – свою рідну матір. І якщо ми довго живемо, і багато подібних історій чуємо, і з ними звикаємось, то яка думка може народитися в першу чергу у нормальної людини? Тільки одна : "Дякую тобі Боже, що я не такий як вони всі!...".Живучи серед усього цього диявольського інформаційного засилля нам здається, що серед всього цього зла, розпусти і гріха, саме я, в будь-якому випадку, кращий за них усіх! І от подібну думку ми у собі виховуємо, зрощуємо упродовж всього свого свідомого життя.

В чому небезпека такого духовного стану? А вся справа у тому, що коли ми переконані, у своїй досконалоісті і безгрішності, то нам не просто складно каятися. Для багатьох це навіть вже неможливо без особливих зусиль. Той хто бачить себе святим  Спасителя вже не потребує. Тож як би ми себе не утішали, як би не намагалися безпідставно відбілювати себе перед Божим Правосуддям, правда Божа – зовсім інша. Якщо ти не побачиш себе першим з грішників – ти не спасешся.  

Бо й до храму ми приходимо не для того, щоб показати комусь зі своїх знайомих чи сусідів які ми насправді чудові і святі. Для того, щоб показати комусь власну віру потрібно це показувати справами позацерковними. Церква не може бути для нас маскою, за якою ми ховаємо від інших свої немочі. Однак Церква це лікарня, у якій ми їх можемо подолати. Якщо ми хочемо показати комусь силу своєї віри, то ми повинні перевершити усіх не горди нею, а своєю любов’ю, співчутливістю та смиренням. І от тільки тоді Бог бачачи наше смиренне серце подать нам Свою спасаючу благодать.

Тож нехай сьогоднішній урок, що пролунав з уст Божественного Спасителя, залишиться для кожного з нас вказівкою, дороговказом, цим маяком, що здатен освітлювати наш шлях. Нехай Боже благословення перебуває над всіма нами, а приклад і митаря і фарисея навчить нас як ми повинні себе поводити, щоб досягнути справжнього Покаяння, і життя вічного з Богом. Амінь!

Тернопіль, Собор Різдва Христового,
05.02.12