Мене тут попросили прокоментувати нещодавній скандал майже світового рівня у якому редактор з низьким IQ (c) однієї з місцевих газет написав те, що на його думку було правильним. В той же час люди, які стали основними героями цієї публікації чомусь сильно на нього за це образились і навіть звинуватили автора
у расизмі. Пікантності тексту додавала чудова ілюстрація, і підсилював втричі все це неймовірно сміливий заголовок, який для першої шпальти газети виглядав доволі незвично, і від цього - особливо ефектно. Ну, а на сам «ефект» чекати нам довго не прийшлось.
Упродовж тижня про наш забутий усіма Тернопіль врешті заговорили і написали навіть в далекій Америці і трохи ближчій Франції. А там, як ми знаємо, негрів називати неграми вже давно як не комільфо. Тим більше - якось порівнювати з мавпами. Ну, тобто їм самим себе можна так називати, і навіть складати пісні та читати реп. А ось якщо їх так назве «блідолиций», і щей напише про це в газету, то за це можна й неочікувано потрапити десь туди, де нині наша Юлія Тимошенко, і Доктор "Пі". Ще гірше коли на подібному процесі і сам суддя буде чорний, і навіть безкоштовний адвокат виявиться не сильним альбіносом. Разом вони залюбки присудять незнайомому расисту шістсот років буцегарні, або ж з десяток довічних термінів. Що, як казав Остап Бендер, «впрочем, одно и тоже». І все ж, повернемось до нашої ситуації, разом подумаємо про те, як її правильно тлумачити. Звісно, я зовсім не негритянський суддя, і права суду в останній інстанції, на превеликий жаль, не маю. Однак, живучи у країні з не менш світлими демократичними ідеалами ніж США, хотів би вставити у цей сюжет і власних три копійки.
Чи справедливі звинувачення у расизмі людей, які не люблять чорних?
Питання національної ідентичності чи т.зв. ментальності – річ доволі конкретна. Євреїв не люблять за хитрість, росіян не люблять за необов’язковість, циган за злодійство, грузин люблять за гостинність, чукчів за дитячу недолугість, а нас з вами часто справедливо засуджують за любов «погетьманити» і т.д. Людей з чорною шкірою тіла не люблять не тому, що вони інші кольором. Чорношкірих, зазвичай, не люблять за їхню поведінку. За їх реальне ставлення до обставин, та людей навколо. Це все передається через кров, ДНК та батьківське виховання. Той, кому пощастило бути знайомим з середньостатистичними представниками Африки дуже добре мене зрозуміють. Ті ж, хто судить про них виключно по іменах Едді Мерфі, Доктора Албана і Нельсона Мандели дуже сильно помиляються. Таких унікальних людей, навіть серед білих, варто ще пошукати днем з вогнем. За статистикою більше 80 відсотків людей, що сидять у тюрмах США – це чорношкірі. Не всі цигани злодії, не всі грузини люб’язні та щедрі, не всі євреї лукаві та жадібні, і не всі українці гарно співають. Реалісти просто знають, що таких людей більшість. І зазвичай, це не тільки не лікується зміною місця проживання, але ще й передається по спадковості.
Чи є серед чорних добрі люди, варті поваги та любові?
Серед жителів земної кулі немає таких людей, які б не були варті поваги та любові в принципі. Інша справа, що і любов і повага буває різною. Адольфа Гітлера можна поважати за те, як швидко у свій час він відбудував та розбудував Німеччину. Але поважати його за ціну цього успіху – було б звичайним ідіотизмом. Любити бідного і нещасного гопника за його невдале життя це одне. Але любити його ж після того, як він вам за двадцять гривень у темному підворітті поріже куртку чи щось ще – зовсім інше. Я завжди кажу, що полюбити людину дуже просто. Було б лиш за що…
Пригадую, як кілька років тому сам Віктор Андрійович, один і з досі найбільш симпатичних мені політиків-романтиків, у черговому приступі ейфорії випадково у прямому ефірі назвав когось з власних підлеглих «молдаванином» [посилання на відео]. Звісно, самі молдовани тоді сильно за це образились, і навіть змусили просити вибачення. Але ж тут питання знову-таки не в расизмі, а в питанні тверезої оцінки очевидних рис людей і націй. Наш народ зрозумів, що саме у поведінці молдован є щось таке, що видається нам очевидно неправильним (звісно, з точки зору нашої власної ментальності). Впевнений, що з хохлів теж хтось сміється не без підстав.
Як відрізнити справжній расизм від журналістської качки та політичного замовлення?
Дуже просто. Все вимірюється масштабами проблеми, і причинами, які призвели до конфлікту. Якщо Негр Вася дав в морду Миколі Миколайчуку, а той йому адекватно відповів, то це зовсім ніякий не расизм. Це нормальні чоловічі, цілком робочі стосунки. Хлопці часто б’ють в морду один одному не за те, що той чорний, а той білий, а за те що той вперто жадібний, хитрий або тупий. Расизм по-тернопільськи буде тоді, коли будуть бити без жодної причини. Расизм буде тоді, коли чорні люди заселять цілий Бам чи Дружбу, і ми будемо їх звідти викурювати шашками, труїти труйкою для жуків, виколювати вилами, поки зі страху за свою чорну шкіру місто-герой Тернопіль з плачем не покине останнє циганча. В іншому випадку, просто піднімається комусь зручна паніка. А кому зручна? Напевне, в першу чергу політикам, яким завжди вигідно самостійно придумувати проблеми, а потім самим же й успішно з ними «боротись». Це класика жанру.
І ще про тернопільських «курвів»
Мене завжди цікавило, як українські дівчата можуть закохуватися в чорних чоловіків? Не в тому сенсі, що темношкірі чоловіки не здатні любити, чи то не можуть розбудити романтичні почуття в наших Оксан і Марічок. Зовсім ні. Я говорю про те, що для слов’ян взагалі притаманні особливі уявлення про зовнішню і внутрішню красу людини. І можливо це гріх так думати, але окрім як схильності до екзотики та збочень, подібних симпатій особисто я пояснити не можу. Мені здається, що дуже багато «міжрасових» пар тримається виключно на грошах африканських гостей, та бідності самих українок. Нашим бідним студенткам дуже зручно «підживати» навіть з чортом лисим, аніж би не померти на вулиці від холоду і голоду, у великому і чужому місті. Я звісно, можу припустити, що серед чорно-білих пар існує й кілька шлюбів по любові, довгих і щасливих, буквально на все життя. Однак такі випадки це завжди виключення з правил, аніж саме правило. В наш час питання міцності шлюбу та стосунків є проблемою номер один навіть у людей з одного міста, однієї культури, традиції та релігії. Що вже говорити про випадки, коли окрім фізичної єдності в людей реально не може бути нічого спільного? Зазвичай, у чорно-білих пар навіть існує суттєвий мовний бар’єр. А вірити в те, що люди можуть читати думки одні одних тільки через те, що вони одного дня одружаться я не хочу. Занадто вже багато пар розлучається на моїх очах кожного тижня.
Плюси і мінуси африкано-української освіти
Що ж стосується "заїжджих" студентів, які останніми роками все більше і більше заселяють наші міста. Я не знаю, наскільки реально від них може бути нам користь. Ну, так, платять живі гроші в касу ВУЗів та власникам своїх квартир, утримують за прислані гроші Макдональдси, чи інші заклади подібного типу . Однак, дуже мало з них справді вчиться для України. Мало з них хоче вчити мову. Мало з них пов’язують власне майбутнє з Тернополем. Мало з них готові реально віддячити Україні за те, що вона робить для них. Тож відповідно, вважав би цілком справедливим підвищити вимоги до студентів з інших країн. В першу чергу, потребуючи від них офіційні довідки про стосунки з законом усіх членів родини. Ну, і звісно – обов’язкова практика на користь нашої держави в селах, де немає спеціалістів. Не задовольняють такі умови – їдьте у Лондон. Там вам буде дешевше. І справа не в кольорі шкіри. Справа у ставленні до нас. Хочеш жити як живуть усі – живи і сам як усі. Українофобія за своїми наслідками річ не менш небезпечна як расизм. І якщо їхні епатажні вибрики, одяг і стиль поведінки ще можна якось сприймати, то миритись з тим, що вони хочуть так цинічно використовувати наші умови і зручності – вибачте, це вже не для нас. Можливо й дійсно, цілий прошарок людей, окрім згаданого уже проректора медуніверситету більше грошей нічого і не цікавить, але в такому випадку не зовсім цензурне слово зі заголовку тієї статті треба би було приписати і їм. Вони це справді заслуговують.
******
А ще вчора в піцерії зі мною стався прикрий інцидент. Моє замовлення принесли трохи пізніше, аніж я планував. І чоловік, який теж замовив аналогічну страву, на волання працівниці прийшов забрати своє замовлення одночасно зі мною. Тарілка була одна, а нас було двоє. Ситуація була справді безглуздою. Я міг списати її на власні утиски у правах, на нові гоніння на християн і навіть на приниження священнослужителів. Але вся справа була лише у моїй патологічній неуважності. За кілька секунд після "розборок" до мене дійшло, що в цій ситуації все таки був неправий саме я, і з цього приводу я навіть тихенько пробурмотів собі під ніс якісь слова вибачення адресовані тому, хто цю тарілку чекав довше від мене. І лиш потім, коли вже добре поїв та відігрівся, я зрозумів, що втратив чудову нагоду стати мучеником. Таким, як були наші тернопільські негри з газети.
******
Ну й на завершення сьогоднішнього монологу хотів би вам запропонувати ще й відео та кілька цифр. Вони і про нас, і про негрів, і про арабів, і про китайців. Думаю, це доволі наукове підтвердження моїх слів. Я люблю усіх, але українців люблю найбільше. Бо окрім всього, то є Заповідь Господня.
Дякую за увагу, і до зустрічі :)
