Instagram. У пошуках втраченого покоління

Покоління дев’яностих не знало ніяких там Instagram'ів. Ми з друзями часто полювали в магазинах на звичайну чорно-білу плівку, на реактиви, ванночки, позичали один в одного фотозбільшувачі, червоні ліхтарі та якісні фотопінцети, які б швидко не ржавіли, та не забруднювали наші безцінні знімки. Часто хімії, якою проявляють фотопапір, у наших магазинах було набагато більше, аніж тієї, якою проявляється сама плівка. Тому процес проявлення, накопичених за два-три тижні плівок, для нас був особливим, майже сакральним дійством з непередбачуваним результатом.

Пригадую, з яким нетерпінням ми чекали моменту, коли зможемо врешті-решт проявити всі свої відзняті п'ятнадцять плівок, а потім усе це роздрукувати на папері,  і побачити все те, що пережили тиждень чи два тому. Ось де справжній драйв непізнаного! Ось де справжня наука з непередбачуваним результатом!  

Особисто для мене, відчуття інтриги від загадковості майбутнього були просто неймовірними. Ніколи не було відомо, скільки саме кадрів з котушок вийдуть більш-менш вдалими. У залежності від вміння намотувати плівку на рулончик, а також уважності при закладанні його в фотоапарат, ви з легкістю могли втратити не менш як половину дорогоцінних кадрів. У тому числі вже й відзнятих.

А була ще така штука, як фотобачок. В абсолютній темряві на нього треба було правильно намотати плівку, щоб потім її у цьому бачку проявляти. Причому, це потрібно було зробити саме так, щоб паралельно намотані фрагменти плівки у жодному випадку не злиплися між собою. Повірте, це було неабияке випробовування для нестабільної підліткової психіки. Тому нині ви можете тільки здогадуватися, любі дівчатка та хлопчики, скільки вартувала кожна нова світлина для нашого покоління.

Кожен кадр, відзнятий на простеньку «Смєну», був плодом неймовірних зусиль. Він справді мав значну вартість. Сьогодні модно говорити, що старі фотографії – справжні. Сьогодні навіть звичайні чорно-білі фотки називають справжніми. Чому так? Та тому, що у кожен знімок колись вкладали душу. 

Мені чомусь тепер здається, що колись навіть у фотографію вкладали душу. Тепер душі може не бути ні в школі, ні в сім’ї, ні в магазині, ні в маршрутці, ні навіть в церкві. Більшість з того, що нас оточує – це одна, велика і суцільна Instagram'а. Зробив фотку лівою рукою, розмив, додав кольору, вирізав усе зайве і все - маєш шедевр, яким не соромно похизуватися перед друзями. Здається, більшість речей у наш час люди роблять саме для того, щоб хизуватись цим перед іншими. Дуже хочу помилятись у цьому.

Ось чому я, всупереч своєму покликанню, терпіти не можу безглузді весільні церемонії та обряди. Зрештою так як і похоронні. В наш час суцільного лукавства всі ці давні язичницькі традиції - всього лиш погана театральщина, дешева бутафорія та гра у цнотливість вагітної нареченої. Кому це все потрібно? Самій нареченій? Її новоспеченому чоловікові? Незнайомим гостям? Не смішіть мої тапочки! В час економічної та духовної кризи, робити весілля на 300 осіб це теж саме, що розкидати над містом з гелікоптера десятидоларові купюри.

Та людина, яка в церкву приходить вперше за двадцять років, у жодну дієвість Таїнства Шлюбу не вірить. Вінчання таким особам просто не потрібне. Це як мінімум. Максимум – воно може принести їм реальну шкоду. Це вже вам кажу не як блогер, але, як справжнісінький православний священик з десятирічним досвідом духівництва. Справжні стосунки не потребують чужого схвалення. Їх ми будуємо не для когось, а для себе. Про справжнє багатство мудрі люди звикли мовчати.  

І знаєте що? Може й дійсно фотографії, які в мене тоді виходили, були не найкращими. Я навіть впевнений у тому, що все саме так і було. Але коли тепер випадково беру їх в руки, то відчуваю дивну ностальгію за тими дивними часами, коли навіть для того, щоб зробити елементарну чорно-білу фотографію, треба було багато працювати і довго думати.

 
Євген Заплетнюк © 2010-13 | Матеріали сайту можна використовувати з посиланням на джерело.