Про релігійно-календарну шизофренію

Існування кількох паралельно діючих календарів в одній державі - це безперечний нонсенс. Немає два Різдва, так само, як немає двох Великоднів. Основний абсурд цього цирку в тому, що Українська Церква, яка отримала хрещення з Візантії, нині своїм календарем різниться навіть від того ж Вселенського Константинопольського Патріархату, в якого Різдво святкують саме сьогодні. Очевидно, що не лише я один хотів би святкувати його разом з повнотою Вселенського Православ’я, а не просто з братами-росіянами. Ні, проти них я нічого не маю. 

Як не маю нічого проти православних  братів-грузин, сербів і чи, не доведи Господи, кліриків Єрусалимського Патріархату. Просто для мене важливо, щоб навіть така дрібниця, як календар, ця формальність, не була ще одним каменем спотикання. Хіба ж християнам мало суперечок? Сперечатися про Сутності та Іпостасі Божі - це правильно й виправдано. Сперечатися про календар – неправильно й ницо.

Одна з кількох причин того, навіщо нам потрібен новий стиль, це те, що люди вже ніколи не перестануть святкувати Новий рік з 31-го грудня на 1-ше січня. А це серед іншого означає, що Новий рік завжди припадає на Пилипівку – Різдвяний піст. Ви звісно можете навішати мені на вуха єлейні словеса про те, що християни – люди не від світу цього, їм це все не потрібно. Так можна сказати, але навіщо? Кому ця брехня потрібна? Богу? Не смішіть мене. Він, як ніхто знає, які ви насправді негідники. Не сумнівайтесь. Але в мене немає мети вас сьогодні принижувати. Я всього лиш хочу сказати, що якісний християнин - це цілком нормальна людина, повноцінна, психічно здорова, з правильно розставленими пріоритетами. 


Навіть якщо ялинки-мандаринки мені до одного місця (не буду уточнювати, якого саме), вже саме, як християнин, я не можу з гранітною фізіономією Тутанхамона сидіти в веселому товаристві родичів та друзів, уже однією своєю присутністю натякаючи, що вони всі страшні грішники, які вічність смажитимуться в пеклі, на відміну від мене – фактичного праведника, що при одній фразі «салат Олів’є» відчуває блювотні рефлекси саме від онтологічної несумісності його інгредієнтів з усіма тонкими фібрами моєї чутливої християнської душі. Ну, блін, я - майже праведник, якби не цей клятий Новий рік, що все мені псує!

Звісно, нині на багатьох приходах модно зустрічати «Нові роки» в храмі, в теплій та дружній компанії улюблених братів і сестер, з нічними екзотичними молебнями, шампанським без алкоголю, пахучою ялиночкою і подібною емоційною маячнею. Очевидно, що все це зроблено для своєрідної християнської адаптації в гріховному світі. Ми, мовляв, і вашим, і нашим. Богу своєму і богу вашому. А подумаймо про те, наскільки б простіше стало жити і служити священикам, якщо б вони знали, що посту немає. Бути чесним самим з собою - це неймовірне відчуття.

Я тут говорю про священиків, хоча маю на увазі всіх порядних християн. Щодо священиків, то з власного досвіду можу ще сказати лише про одне особливе випробування, що стається раз на кілька років. Часом трапляється так, що неділя випадає 1 січня. Таким чином, віруючий священик не може дозволити собі навіть скуштувати шампанське. Це дуже рідкісні випадки, про які згадати можна лише з приємною усмішкою. Ось де справжнє новомучеництво! Знали б ви лишень, як це приємно відчувати себе праведником! У мене самого таке було вже кілька разів, і кожного разу я залишався собою страшно задоволеним :)) Поки ви потопаєте в трясовині чревоугодництва, блуду, пустослів'я, ледарства та салатного гортанобісся, я за вас смиренно і тихо творю сьому сотницю Ісусової молитви!


Піст не стримує людей. Треба це визнати. Радянська свідомість у нашій країні назавжди перемогла християнське сумління. Навряд чи наш народ зможе колись відмовитись від зустрічі Нового року на користь чудових православних богослужінь. Тих трьох людей, які на це все-таки здатні, я навіть не буду врахувати. Я реаліст і веду мову виключно про переконливу більшість. А вона, як відомо, у нас язичницько-астролого-феншуйо-мамоно-залежна. І головне, їй це досить таки подобається і нічого кардинально змінювати у близькому майбутньому ніхто й не планує!

Чи не бентежить мене те, що у випадку переходу нашої Церкви на новий стиль, ми б святкували Різдво одночасно з католиками? Зовсім ні! Навпаки. Тільки в умовах здорової конкуренції можна було б у повній мірі кожному з нас явити велич власної віри. Православні за конкуренцію, бо ми не можемо програти вже за визначенням. Але зараз я не про це.  Я не екуменіст і ніколи ним не був, але, здається, поки й не повний ідіот. Християнам вже скоро буде пізно об’єднуватися – мусульмани не дадуть нам місця на цій невеликій планеті. 

Може дійсно у Львові і Тернополі це станеться не так швидко, а в останню чергу, і особисто я ще якось зможу врятуватись. Але повірте, якщо в Москві вони вже сьогодні фактично перемогли, а головне, мають непогані перспективи в майбутньому, то вже завтра вони будуть жити на вашій вулиці та різати своїх баранів, а потім і вас. А щоб вижити, нам треба буде спочатку вчити їхню мову, а потім навчитись цілувати Коран. Не будуймо собі ілюзій. Візантія не була слабша за Україну, але свою Святу Софію не захистила. То ж подумаймо, чи ми, нині розсварені та поділені, зможемо захистити свою Софію в Києві? Блін, так ми її від Влади Литовченко заледве захистили! І то невідомо, чим це все шоу ще закінчиться в майбутньому. 

Звісно, єдиний календар не вирішить усіх наших проблем. Це не панацея. Однак, засинаючи після важкого дня, приємно буде усвідомлювати, що хоча б одною проблемою в нас менше, ніж це було в наших предків. А значить – нам попереду вже менше роботи та більше можливостей спасатись.

Свого часу православна Україна не сприйняла новий стиль тільки тому, що його вводили насильно, через зад, через католицьку Польщу «вогнем і мечем». Коли б це все робили по-мудрому, виважено і толерантно до цінностей українців, то можливо й вся історія склалась у нас зовсім по-іншому. Хоча, навіщо робити щось мудро? Так у нас ніколи і нічого не робили. Все тільки через зад. Навіщо ж виділятися. Навіщо взагалі визнавати свої помилки? Визнавати помилки можуть тільки слабаки. Не ми винні в тому, що "маємо те що маємо", а лише ті, хто нам це все передав. Розуму подумати далі власного носа  в нас немає.

Будемо далі жити як жили. "Вони нам святого Валентина, а ми їм Трифона, вони нам Різдво, а ми криємо це святим Спиридоном та ще й Германом зверху!". Цікаво, хто кого тут переможе. Я точно не знаю, але, напевно тут переможе зовсім не християнська мудрість. Як відомо, Софія вже давно музей не лише в Стамбулі, але й у нас… Вхід в "Мудрість" - тільки з гідом і за гроші.

Зі святом друзі. Яким святом? Звісно зі святим Трифоном!  

 
Євген Заплетнюк © 2010-13 | Матеріали сайту можна використовувати з посиланням на джерело.