Нещодавно в католицьких ЗМІ було широко розрекламовано коментар відлученого від УАПЦ єпископа, а нині - предстоятеля власноруч створеної секти УАПЦ (оновленої) Юрія (Ігоря) Ісіченка, під назвою: «Десять років протистояння розколові», у якому той традиційно піддав різкій критиці сучасні тенденції в УАПЦ, і навіть не приховано зловтішався з цього. Без сумніву, такої великої кількості брехні та перекручень у такому невеликому тексті може припуститися лише Юрій Андрійович. Фах професійного філолога та посада гуру в тоталітарній секті безумовно сприяє тому, щоб за канделябрами слів, складних мовних зворотів та кучерявих лінгвічних переплетінь стало помітним яскраве бажання цього персонажа ще хоч разок пригадати про себе всій широкій громадськості.
Треба визнати, що становище Української Автокефальної Православної Церкви нині дійсно не просте. Однак, було б не чесним промовчати, що серед низки діячів Її минулого пан Ісіченко, безперечно, був одним із тих, хто приклав до розвалу УАПЦ свою десницю.
Коли б у свій час йому хватило розуму і смирення вчинити по-іншому, по-християнськи, пригадати власні чернечі обітниці, цілком ймовірно, що в майбутньому його життєва історія складалася б зовсім по-іншому. Натомість, у своїй гордині він добровільно відійшов від Церкви, а відійшовши,одразу ж оголосив їй війну.
Погодьтесь: дуже сумнівна справа для православного (?) єпископа (хоча й колишнього) спочатку воювати з Церквою, щоб потім публічно разом з уніатами втішатися з Її невдач. Навіть в мирському житті це вважається вадою, а таких людей називають негідниками та зрадниками.
Маю підозри, що Юрій Андрійович ще неодноразово буде набридати нам своїми текстами та коментарями. Як цілком пересічний, але активний читач, можу вас запевнити, що ні формою, ні змістом його творіння не стоять вище текстів інших сучасних науковців чи проповідників.
В ісіченківських творіннях насправді немає нічого надзвичайного. Його статтями хіба можна лякати тих, хто немає середньої освіти та не сильно спокушений в цих сферах. Сприймати ж кучеряві завороти за ознаку надзвичайного інтелекту, безперечно, не варто. Для нормальної людини цілком природно говорити просто, чітко та зрозуміло. Старі люди невипадково кажуть, що розумні часом люблять подуркувати, а дурні – помудрувати. В нашому випадку, очевидно, доречним є саме останній приклад.
Тим не менше, такі тексти все одно будуть з’являтися знову, бо в першу чергу вони потрібні самому автору. Запитаєте навіщо? Та хоча б для того, щоб хоч якось допомогти йому зібратись із гудючим вуликом своїх думок, письмово зберегти чергову брехню (у брехунів особливо цінується пам'ять) та вкотре переконати себе в тому, що вся та каша, яку він колись заварив, була все-таки недаремною. Такі тексти – це чистий самогіпноз. Жодної історичної чи літературної цінності вони не мають. Суто лікувально-профілактична мета і вдосконалення сліпого набору на клавіатурі. Ось це й вся їхня цінність.
Професор Ісіченко, як ніхто інший знає, що його власне бачення історії УАПЦ - це всього лиш плід хворобливої уяви, котрий не має нічого спільного з реальністю. В його творіннях особливо помітно трагедію автора, що в останні десять років намагається, за люб’язною посмішкою та вдаваною ґречністю, приховати свою неміч, лукавство та боягузтво. Він дійсно глибоко нещасний. Горді люди завжди самотні. Розумом вони, можливо, й хочуть мати друзів, але паскудний характер ніяк їм цього не дозволяє. Філософія зверхніх людей банальна до непристойності : краще бути першим на селі, ніж останнім у місті. Ніякого Бога та Церкви їм не потрібно, якщо над ними обома вони не будуть мати права командувати. Скільки ще буде таких самовихвалянь в майбутньому - нікому невідомо.
Те, що з Ісіченківських революцій так нічого й не вийшло, давно знає увесь світ, окрім самого Ісіченка. Тим не менше, він і далі живе у світі своїх фантасмагорій, та з впертістю притаманною усім нездоровим людям, продовжує час від часу їх тиражувати. Шкода, звісно, що брати-уніати йому в цьому так охоче підіграють. Греко-католикам нарешті треба стати чесними і принциповими до кінця. Не можна одночасно ненавидіти та винищувати «донгалівців», а сердечно любити до запаморочення Юрія Андрійовича, бо це є плоди одного дерева. А відтак, кожна стаття Ісіченка на уніатському сайті – це очевидний камінець в город православних братів. Де ж тут хвалений екуменізм та бажання «бути одно», коли замість любові ними цілком свідомо сіється ненависть та лукава брехня? Для православного світу Юрій Андрійович, при його нинішньому психічному та канонічному стані, нікому не цікавий, і не думаю, що стане цікавим у ближчому часі.
Єдине, що можна порадити йому зараз – просто повертатись до Рідної Церкви. Без покаяння перед Українською Автокефальною Православною Церковою він загине. Його таланти, безперечно, ще можна використати в мирних цілях. При розсудливому духівнику Юрій Андрійович має прекрасні шанси знайти для себе нове і благодатне поле діяльності. Особливо в ситуації, коли в УАПЦ спостерігаються тенденції масової втрати кадрів.
Звісно, керуючим справами Патріархії його ніхто не візьме, а його рожеві мрії так і залишаться мріями. Всі посади в УАПЦ у боях невидимого фронту вже розподілено, і навіть вже кілька років ще при живому митрополиті (дай Боже йому довгих літ!) існують місцеблюстителі. Все ж, у пана професора тепер, як ніколи раніше, є всі можливості побудувати свою духовну кар’єру без шкідливих для духовного здоров’я мутацій від ієромонаха до архієпископа експрес-методом, за два роки. Наприклад, можна почати працювати редактором офіційного веб-сайту УАПЦ (з цим зараз є невеликі проблеми), паралельно будучи викладачем Недільної школи та вікарієм десь на сході. Гординя - це дуже небезпечна хвороба, лікувати яку треба не лише постом та молитвою, але й послухом Матері-Церкві.
Втім, слідкуючи за тим, як пан Ісіченко веде себе на людях і в творчості, духовне лікування йому варто почати не з кафедри, а хоча б з Харківської міської поліклініки. Я переконаний, що «сенс місії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ(о)» на даному етапі її розвитку полягає лише в тому, щоб домовитись про офіційний і повноважний візит в палату №6 вельмишановного Юрія Андрійовича, великого архієрея непаралельної УАПЦ, «непричетного до фатальних змін у західноукраїнському православному середовищі».
Для тих, хто бажає всілякого добра Юрію Андрійовичу моя щира порада: ніколи більше не трольте його. Залишіть в спокої цю бідну людину пам’ятаючи, що кожна згадка про його мниме архієрейство народжує в його душі нову хвилю наполеонівських амбіцій і чуттєвих самолюбних пристрастей. Пожалійте його. Він вже не такий молодий, щоб можна було без наслідків цинічно з нього знущатися. 57 років - це вже вам не жарти. Професорства в нього ніхто не забирає. Але з УАПЦ йому не поталанило. Ця справа просто не його. Такий факт треба визнати та змиритись, поки ще не зовсім пізно. Не можете допомогти йому? То хоч не заважайте виходити з стану самогіпнозу. Дозвольте йому отямитись. Якщо вже не заради нього особисто, то хоча б заради нашої святої і багатостраждальної Української Автокефальної Православної Церкви».
Протоієрей Євген Заплетнюк,
автор книги «Ізсічена Церква»
