7-8 вересня 2012 року на базі Християнського гуманітарно-економічного
відкритого університету м. Одеси, відбувся фінальний тур Першого
Всеукраїнського фестивалю публіцистики «Церква і суспільство – новий виклик».
Організатором заходу стала Спілка християнських письменників України. До складу
суддівської колегії фестивалю, серед інших відомих християнських діячів,
увійшов протоієрей Євген
Заплетнюк, православний публіцист та місіонер. Після закінчення роботи
фестивалю репортер офіційного сайту СХПУ Світлана Тимошенко поспілкувалась із
священиком. Вашій увазі пропонуємо стенограму розмови.
1. - СХПУ вперше проводить фестиваль публіцистичної прози
для християнських авторів. Чи чули Ви про подібні заходи?
-
Майже всі відомі мені зібрання
публіцистів з тих, що проводились раніше, були позначені печаттю гріха.
Найчастіше світські автори показують не велич і красу нашого Бога, а те, що
подобається людям, лестить слух і провокує до гріха. Видавництвам важливо
запропонувати людям такий продукт, який краще продається. Мета бізнесменів тут
цілком очевидна і досить прозора - зробити читача «мирським», приземленим,
тупішим, порочним і піддатливим до гріха, щоб згодом використовувати його
слабкості для власного зиску. Тож і не дивно, що майже всі відомі мені конкурси
літераторів були побудовані на одному : на пристрастях марнославства та
гордині, а, якщо кому вдасться, то й на
грошолюбстві. Наша зустріч у ці дні в Одесі, на першому фестивалі християнських
авторів, безперечно знакова, історична подія. Ми зібрались тут для того, щоб
прославляти не себе, а Живого Бога. Це досить дивний захід для духу нашого XXI
століття. Поки ще складно усвідомити його реальні масштаби, але я впевнений у
тому, що мине зовсім небагато часу, як з цієї невеликої зернини проросте наша
спільна велика справа, яка даватиме реальні плоди – поширюватиме Євангеліє
Царства Божого сучасним людям на доступній для них мові.
2.- Що Ви, як слухач, винесли з фестивалю? Можливо деякі висловлені думки або ж якась тема у Вас особливо закарбувалися?
2.- Що Ви, як слухач, винесли з фестивалю? Можливо деякі висловлені думки або ж якась тема у Вас особливо закарбувалися?
-Найбільше мені сподобалось те, що на фестивалі я знайшов своїх однодумців. Без
перебільшення можу сказати, що майже всі учасники нашого конкурсу були моїми
однодумцями у виборі тем для своїх текстів чи у висвітленні власних духовних та
моральних пріоритетів. Дуже часто ми почуваємось самотніми, якось постійно і
вперто переконуючи себе у тому, що нікому не потрібні, а нас ніхто не розуміє.
В тому числі й у питанні тверезої оцінки нашої творчості. Насправді, такі
зустрічі дають нам можливість по-особливому відчути свій християнський привілей
: ми не самотні у бажанні далі розвивати свої таланти. Біля нас не лише
Спаситель Христос, але й безліч друзів та однодумців. Безперечно, поки що ми
люди різних віросповідань, а про нашу повну Церковну єдність сьогодні нам
залишається лише смиренно просити Бога. Все одно, мовчати поодинці – гріх.
Працюючи на самоті, талановиті християнські автори мають пам’ятати, що вони
мусять служити своїм даром Церкві і люду. Той, хто має талант, повинен
примножувати та використовувати його на користь тим, у кого немає такого
таланту. Запалений світильник не добре ховати до шафи. Так само гріх християнам
не ділитись доброю звісткою з тими, хто про неї ще не дізнався.
3. - А як суддя, чи можете Ви професійно прокоментувати виступи? Що добре, що погано, чого не вистачає зараз у християнській публіцистиці?
3. - А як суддя, чи можете Ви професійно прокоментувати виступи? Що добре, що погано, чого не вистачає зараз у християнській публіцистиці?
- Одразу хотів би похвалити чудове бажання учасників служити Словом іншим людям
- своїм ближнім, братам і сестрам. З іншого боку я міркую, що все-таки варто
зауважити вголос про незначні недоліки у деяких роботах. Вони не принципові, а
є всього лиш наслідком відсутності в авторів практичного досвіду публікацій
своїх творів. Такі недоліки дуже просто виправити чи не допускати в
майбутньому, але про них просто треба знати. Ось скажімо, кілька конкурсантів у
своїх текстах на одній мові наводили цитати зовсім іншою. Величезний масив
російського тексту в україномовній статті або ж розлогі українські цитати в
російському тексті, насправді збивають читача з пантелику. Здається, що таке є
допустимим більше для наукових робіт і тільки для доволі обмеженого кола мов –
латинської чи есперанто. Будь-який редактор, беручи до друку такий текст, в
першу чергу захоче правити його так, як він сам захоче. І не факт, що така
правка сподобається самому автору. Тому краще не давати редакторам зайвих
шансів господарювати в чужих роботах. Для цього потрібно небагато – писати
грамотно та логічно та ніколи не бути впевненим у тому, що вивчив усю грамоту
чи опанував усю логіку. Самовпевненість – перший ворог автора.
Це чудово, що подібні заходи відбуваються всупереч усім негараздам. Маю надію, що наступного разу я сам запропоную власний текст на загальний суд і заздалегідь попрошу організаторів, щоб мене не включали до складу журі. Мені надзвичайно цікаво не лише судити когось, але й дізнатись, що думають відомі християнські діячі та літератори про мою творчість. Як і в кожного автора в мене теж бувають моменти, коли, думаю, ставлюсь до себе досить критично. Однак, набагато частіше я думаю, що пишу непогано. Повну правду про себе я дізнаюсь лише на християнському поєдинку! ) Знаєте, лише дурень ніколи не сумнівається у власних талантах. Усім нормальним людям потрібно багато і вперто працювати. Особливо тоді, коли хочемо щоб наше хобі переросло у професіоналізм. Не буває такого, щоб одного прекрасного ранку ви прикинулися талановитим письменником, нічого для цього не зробивши. Сьогодні переважна більшість власників фотокамер вважають себе геніальними фотохудожниками, а кожен, хто має плеєр, – знавцем музики. Натомість, власники комп’ютерів дуже часто переконані у відвертому письменницькому потенціалі. Однак для того, щоб у когось були підстави називати себе професіоналом, він мусить розрізняти дрібниці. Саме це робить людину професіоналом!
Також я переконаний, що наш фестиваль та подібні йому огляди християнської творчості мають метою не лише визначити кращих, але й дати заряд ентузіазму та наснаги до праці кожному з тут присутніх. Тому наш захід, безумовно, важливий для всіх без винятку літераторів. Для того, щоб розрізняти та створювати вдалі тексти, треба привчати себе до читання якісної літератури. Тільки читаючи інших, ти зможеш навчитися добре писати сам. У ці дні нам таку працю ще й суттєво полегшили. Правду кажучи, ми більше слухали, аніж читали. Все одно, це досить непросто. Читати складну літературу, осмисленні християнські тексти, складно настільки, що багатьом нашим з вами сучасникам це взагалі не доступно.
Голова СХПУ Костянтин Андрійович Шаповалов справедливо зауважив, що християнських публіцистів завжди було суттєво менше, аніж християнських поетів. І це зовсім не випадково. Писати якісні тексти християнського напрямку дуже складно. Тому таким фестивалям, як наш, радше потрібна якість робіт та учасників, а не кількість. Пригадуєте, коли Бог хотів створити людство, спочатку Він створив усього одну людину - Адама. І все. Богу цього було цілком достатньо. Правда, самому чоловіку цього виявилось замало і врешті він отримав для себе помічницю-дружину. Як на мене, це чудове підтвердження того, що Богу й нині не потрібна кількість. Маю надію, що існуюча кількість християнських літераторів вже найближчим часом переросте саме у якісну кількість : члени спілки стають більшими професіоналами, а цікаві автори, які досі не вступили в наші ряди, вже незадовго будуть разом з нами.
Також я вірю, що вже скоро не лише в авторів буде природна потреба шукати свого читача, але й у самих читачів буде бажання знайти свого улюбленого християнського автора, в тому числі й за посередництва нашої професійної спілки. Навіть світське знання - це неймовірна сила та багатство. Що там говорити про християнських письменників! У всьому світі нині звичайні блогери змінюють історію. Ось Олексій Навальний у Росії зібрав революцію, бунт проти діючої тоталітарної влади. Нікому невідомий чоловік, без жодного «даху» чи підтримки сильних цього світу. Єдине, що в нього було – безкоштовний блог в ЖЖ і сильне слово, здатне розбудити народ. Наша спілка, безумовно, в перспективі зможе посприяти тому, щоб якісні християнські автори почали більш суттєво впливати на духовний стан суспільства, на формування загальної думки людей.
Дуже цінно, коли людина вміє гарно говорити. Однак не менш важливо, щоб людина, яка говорить, висловлювала при цьому ще й правильні з християнського погляду речі. Багато й гарно говорити і писати завжди могли навіть безбожники. У той же час багато християн, з тих що уміють не менш добре писати, чомусь вперто цього не роблять. Треба з сумом визнати, що голос Церкви нині звучить дуже тихесенько. Його майже не чутно. Люди закопують свій дар, чим прямо або опосередковано наносять шкоду не лише власній душі, але й своїй християнській спільноті – своїм братам та сестрам у Христі Ісусі. Не забуваймо, що Церква - це не тільки священнослужителі та ієрархи. Церква – це кожен парафіянин, «рядовий» прихожанин храму. Відповідно до цього, церковне життя – це не формальні рішення Архієрейських Соборів та Синодів. Це те, як ми щодня зустрічаємо Христа у своєму серці.
4. - В одній зі своїх статей Ви сказали про своє переконання, що справжнім журналістом може бути лише справжній християнин...
Це чудово, що подібні заходи відбуваються всупереч усім негараздам. Маю надію, що наступного разу я сам запропоную власний текст на загальний суд і заздалегідь попрошу організаторів, щоб мене не включали до складу журі. Мені надзвичайно цікаво не лише судити когось, але й дізнатись, що думають відомі християнські діячі та літератори про мою творчість. Як і в кожного автора в мене теж бувають моменти, коли, думаю, ставлюсь до себе досить критично. Однак, набагато частіше я думаю, що пишу непогано. Повну правду про себе я дізнаюсь лише на християнському поєдинку! ) Знаєте, лише дурень ніколи не сумнівається у власних талантах. Усім нормальним людям потрібно багато і вперто працювати. Особливо тоді, коли хочемо щоб наше хобі переросло у професіоналізм. Не буває такого, щоб одного прекрасного ранку ви прикинулися талановитим письменником, нічого для цього не зробивши. Сьогодні переважна більшість власників фотокамер вважають себе геніальними фотохудожниками, а кожен, хто має плеєр, – знавцем музики. Натомість, власники комп’ютерів дуже часто переконані у відвертому письменницькому потенціалі. Однак для того, щоб у когось були підстави називати себе професіоналом, він мусить розрізняти дрібниці. Саме це робить людину професіоналом!
Також я переконаний, що наш фестиваль та подібні йому огляди християнської творчості мають метою не лише визначити кращих, але й дати заряд ентузіазму та наснаги до праці кожному з тут присутніх. Тому наш захід, безумовно, важливий для всіх без винятку літераторів. Для того, щоб розрізняти та створювати вдалі тексти, треба привчати себе до читання якісної літератури. Тільки читаючи інших, ти зможеш навчитися добре писати сам. У ці дні нам таку працю ще й суттєво полегшили. Правду кажучи, ми більше слухали, аніж читали. Все одно, це досить непросто. Читати складну літературу, осмисленні християнські тексти, складно настільки, що багатьом нашим з вами сучасникам це взагалі не доступно.
Голова СХПУ Костянтин Андрійович Шаповалов справедливо зауважив, що християнських публіцистів завжди було суттєво менше, аніж християнських поетів. І це зовсім не випадково. Писати якісні тексти християнського напрямку дуже складно. Тому таким фестивалям, як наш, радше потрібна якість робіт та учасників, а не кількість. Пригадуєте, коли Бог хотів створити людство, спочатку Він створив усього одну людину - Адама. І все. Богу цього було цілком достатньо. Правда, самому чоловіку цього виявилось замало і врешті він отримав для себе помічницю-дружину. Як на мене, це чудове підтвердження того, що Богу й нині не потрібна кількість. Маю надію, що існуюча кількість християнських літераторів вже найближчим часом переросте саме у якісну кількість : члени спілки стають більшими професіоналами, а цікаві автори, які досі не вступили в наші ряди, вже незадовго будуть разом з нами.
Також я вірю, що вже скоро не лише в авторів буде природна потреба шукати свого читача, але й у самих читачів буде бажання знайти свого улюбленого християнського автора, в тому числі й за посередництва нашої професійної спілки. Навіть світське знання - це неймовірна сила та багатство. Що там говорити про християнських письменників! У всьому світі нині звичайні блогери змінюють історію. Ось Олексій Навальний у Росії зібрав революцію, бунт проти діючої тоталітарної влади. Нікому невідомий чоловік, без жодного «даху» чи підтримки сильних цього світу. Єдине, що в нього було – безкоштовний блог в ЖЖ і сильне слово, здатне розбудити народ. Наша спілка, безумовно, в перспективі зможе посприяти тому, щоб якісні християнські автори почали більш суттєво впливати на духовний стан суспільства, на формування загальної думки людей.
Дуже цінно, коли людина вміє гарно говорити. Однак не менш важливо, щоб людина, яка говорить, висловлювала при цьому ще й правильні з християнського погляду речі. Багато й гарно говорити і писати завжди могли навіть безбожники. У той же час багато християн, з тих що уміють не менш добре писати, чомусь вперто цього не роблять. Треба з сумом визнати, що голос Церкви нині звучить дуже тихесенько. Його майже не чутно. Люди закопують свій дар, чим прямо або опосередковано наносять шкоду не лише власній душі, але й своїй християнській спільноті – своїм братам та сестрам у Христі Ісусі. Не забуваймо, що Церква - це не тільки священнослужителі та ієрархи. Церква – це кожен парафіянин, «рядовий» прихожанин храму. Відповідно до цього, церковне життя – це не формальні рішення Архієрейських Соборів та Синодів. Це те, як ми щодня зустрічаємо Христа у своєму серці.
4. - В одній зі своїх статей Ви сказали про своє переконання, що справжнім журналістом може бути лише справжній християнин...
- Це дійсно так. Як можна помітити, дивлячись на зміни у сучасному світі,
журналістика, принаймні в її традиційному вигляді, вже дуже скоро стане не
потрібною та нікому не цікавою. Потреба у професії, сенс якої зводиться до
банального збирання та розповсюдження інформації, просто відпаде. Епоха вебу
2.0. віднедавна запропонувала користувачам зовсім інший феномен співпраці в
медіапросторі, за яким межа між «професійними» авторами тексту та початківцями,
в принципі, вже відсутня. Кожен без винятку автор може стати популярним, якщо
він тільки має що сказати аудиторії. Сучасні технології дозволяють робити це з
неймовірною легкістю. Міркуючи про духовну боротьбу, що постійно ведеться у
людських серцях, маємо пам’ятати, що перемогти у битві добра та зла мусить
Христос і його учні. Серед яких – проповідники, пастирі, духовні подвижники, і
навіть, християнські письменники та журналісти. Без їхньої допомоги людям
вижити їм у цьому безбожному та безглуздому світі шансів немає жодних. Бо ж,
очевидно, що кількість придбаних товарів та отриманих людьми послуг зовсім не
говорить про якість їхнього життя. Християнське товариство, напевно, як ніяке
інше, розрізняє такі дрібниці. Бути заможним і впевненим споживачем та бути
людиною з великої літери, християнином – це не завжди одне й те саме.
5. - Як треба писати сьогодні журналісту-християнину, щоб достукатися до сердець читачів-нехристиян?
5. - Як треба писати сьогодні журналісту-християнину, щоб достукатися до сердець читачів-нехристиян?
- Коли б мені був відомий цей секрет, то, напевно, я б сам давно став
рівноапостольним :). Тому зараз насмілюсь передбачити, що єдиної, універсальної
відповіді тут немає. І секрету ніякого теж немає, хоча існують кілька важливих
принципів, про які варто пам’ятати в цьому контексті. А головним таким
принципом є християнська любов до людей інших поглядів. Це основа всього нашого
світогляду. Перш, ніж осудити когось – полюби, вислухай, зрозумій. І лише після
цього добре подумай, чи маєш хоч якесь право брати на себе обов’язки Бога –
єдиного нашого Судді та найчеснішого Відплатника. Ну і далі. Наша психіка
вибудувана таким чином, що будь-яке насилля над собою вона одразу ж відкидає.
Це досить нормальний прояв людського самозахисту. Тож коли з перших абзаців
свого тексту, особливо адресованого невіруючим, автор закидає на голови читачів
тонни цитат Святого Писання та Святих Отців, це не може не викликати здоровий
супротив. Зазвичай так ведуть себе навіть найбільш зрілі та розумні люди.
Подібні випадки є чудовою ілюстрацією того, як навіть найбільш чудову та
благородну справу можна спотворити власною «ревністю не за розумом».
Відсилання до авторитетів, які насправді, поки ще авторитетами для аудиторії не є, робить жахливу «послугу» проповіднику. Той, хто мав би зацікавитись і всім серцем повірити у Христа, під обстрілом незрозумілих цитат ще більше закривається у собі, таким способом реагуючи на чужу незграбність. Іншим важливим пунктом у нашому списку є питання інтелектуальної доступності тексту для середньостатистичного читача. З власної практики, я зауважив, що, чим простішою мовою звертаюсь до потенційної аудиторії, тим швидше мої тексти отримують, скажімо так, відносну популярність :). Хоч я за нею й не женуся, все ж мені, як і будь-якому іншому автору, для більшого натхнення, важливо мати постійних читачів та однодумців.
У зв’язку з цим хотів би підкреслити, що цікаві, влучні, прості та зрозумілі тексти в мережі розповсюджуються якось самі собою. На противагу цьому складні тексти, специфічні чи насичені науковим апаратом, швидше за все, будуть користуватися у читачів значно меншим попитом. Безперечно, що гріхом перед Богом є випадки, коли автор в догоду читачам, зумисно понижує планку духовного, культурного чи інтелектуального рівня власних текстів. З іншого боку, кожному без винятку літератору чи проповіднику необхідно все життя навчатись, щоб незбагненні за природою, глибокі Богооб’явлені Істини подавати зрозумілою мовою. Навіщо ж даремно витрачати час свій та чийсь? Хіба ми не маємо ціллю допомогти людині, замість того, щоб більше її заплутати? Я впевнений у тому, що все-таки нині існує певний інтелектуальний рівень, який доступний переважній частині суспільства. На нього варто й опиратись авторам у своїй творчості. Єдина об’єднуюча людство ідея, незалежно від віри та ідеології – це загальне уявлення людства про совість. Та людина, яка живе по совісті, безперечно буде мати в майбутньому хоч якусь перспективу, бо навряд чи при існуючих альтернативах буде постійно обирати зло. Таким людям допомагає Господь, навіть коли вони самі цього визнати не можуть, або не хочуть. На противагу цьому безсовісні люди гублять усе й усіх. Спочатку всіх навколо, а потім і себе самих. І байдуже, якими конкретно вони прикриваються вірами, релігіями чи ідеологіями. Безсовісні люди — це своєрідний різновид самогубців, що свідомо дозволяють гріху діяти в житті.
Тож для того, щоб почати проповідь Євангелія серед невірних та язичників, не обов’язково одразу нав’язувати їм свої традиції, обряди та переконання. Повірте, часом буває достатньо навіть найпростішої згадки у роботі про совість та людське сумління. Якщо б ми більше уваги приділяли саме цьому духовному феномену, то значна частина наших проблем зникла б сама собою. Як християни ми знаємо, що совість - це є голос Божий у нас. Це те, що найтіснішим чином об’єднує нас навіть з безбожниками. Бо й у них теж є душа. Хвора, страждаюча, але ж є…Тож при всій своїй любові до Святого Писання, до неймовірної та натхненної Богом творчості Святих Отців, яка не може залишити байдужим ніякого дорослого читача, з сумом маю констатувати, що цей духовних харч сьогодні підійде не для всякої аудиторії.
Пригадуєте аналогію Спасителя про свиней та перли? (Мф.7:6) Цілком ймовірно, що вона може стосуватися й якоїсь частини непідготованих читачів. Сакральні речі не терплять профанації, тож і не варто спокушати ними публіку без особливої на те потреби. Погляньмо на тих людей, які без будь-якої підготовки хочуть зрозуміти Святе Писання. Самостійно такі люди дуже швидко духовно заплутуються у власних помилках та міркуваннях. І сьогодні ми бачимо, яка неймовірна кількість сект побудована саме на тому, що тим людям, які намагаються знайти Істину, пропонується сектантський сурогат -- замість доброї їжі, а отрута -- замість ліків. Їм обіцяють допомогти у пошуках Правди Божої, натомість, позбавляють уміння критично мислити навіть тих, у кого воно було раніше. Всьому свій час і пора, та всьому своє місце.
Ось ще доречний у контексті нашої розмови приклад. Сьогодні багато говорять про авторське християнське кіно. Нерідко стається так, що формально невіруючий, світський сценарист або режисер ставить такий фільм, який за своїм духовним змістом багато в чому перевершує очікувані нами вимоги навіть до християнської, православної кінематографії. Дуже часто Бог промовляє до сердець мільйонів глядачів навіть і через невіруючого автора. Так само й мій улюблений Достоєвський, будучи великим грішником, писав так, що нині його вважають геніальним богословом, хоч він ніколи особливо богослів’ям не займався. Безперечний талант і християнська свідомість настільки була сприйнята читачами, що ім’я Федора Михайловича більше вже ніколи не загасне у людській пам’яті, поки людство буде користуватись книгами. Текстами, які за їхній реалізм часом й лячно читати, він торкався сердець читачів багато більше, ніж це нині роблять щирі християнські проповідники. Ну, хіба ж це не абсурд? Хіба ж це не виклик сплячим християнським фахівцям-богословам та літераторам?Коли людина робить свою працю не формально, не заради «галочки», а з повною відповідальністю, любов’ю до справи та самопожертвою, така праця обов’язково дасть у свій час добрі плоди. Автор обов’язково знайде свого читача, а читач, не без вдячності Богу, сприйматиме чужий талант, як щось, що лежить у площині власних стосунків з Творцем. Особисто мені це дуже близько.
З величезним задоволенням читаю тих авторів, які пишуть від серця, не намагаються грати невластиві їм ролі, не видають себе за інших і не мають наполеонівських амбіцій, гордовито та нав’язливо повчаючи людство, як йому варто жити. Люди ніколи не любили, щоб їх відверто повчали як їм варто жити. І чим більше слова такого «педагога» розходяться з власними ділами, тим більшу відразу це викликає. Пригадайте резонанс, що мали натхненні проповіді про похвалу бідності та поміркованості, які лунали з уст патріарха Кирила, одягненого в облачення за десятки тисяч євро. Який це жахливий дисонанс, антиномія християнської теорії та практики. Яка це вдала проповідь антихристиянства! Невідомо лише, скільки тепер потрібно буде всім прикласти праці для того, щоб відмити Церкву від подібного бруду. Після такого досвіду розмови про християнське благочестя ще довго будуть сприйматися іронічно, та не без певного роздратування. Та й, напевно, християнська мудрість проявляється саме в тому, щоб знайти оцю золоту середину та поміркованість у всьому. Мудрість це не лише сума накопичених людиною знань, але й уміння грамотно використовувати їх у реальному житті.
Я часто своїм студентам розповідаю про те, що з погляду практичної логіки, диявол – це найкращий богослов, який знає все на світі, й на відміну від багатьох з нас, навіть знайомий з Богом особисто. Він реально знає про Бога більше, аніж знають про Нього всі вчені світу. Але вперте й зухвале небажання правильно використати наявну інформацію не зробило його мудрим. Диявол пробує бути хитрим і часто йому це вдається. Це зовсім не тому, що він мудрий, а тому, що це ми з вами дурні, та не боремось із власними пристрастями. Ми живемо в світі, який сьогодні не просто лежить у злі, але це зло культивує та старанно зрощує. Тому, очевидно, що кожне нове слово проповідника чим далі ,тим буде мати більшу об’єктивну цінність, але й поряд з цим – все більше буде дратувати та бісити досить немалий прошарок суспільства. І ми бачимо як вдало цей процес уже запущено відповідними колами.
Нещодавно один з наших місцевих журналістів, в одній із статей, назвав мене провокатором. Щоб нічого не сплутати, я одразу ж відкрив словник. І знаєте, я неймовірно втішився! Виявляється, що провокатор - це той, хто кидає виклик суспільству. Він хотів вколоти, але, насправді, безумовно, зробив мені суттєвий комплімент! Не буду робити з цього таємниці : як кожен віруючий священик, я саме для того і працюю, щоб змусити нашу спільноту більше думати про вічні цінності : Бога, Церкву, вічне життя. На свої слова та вчинки я завжди сподіваюсь від співрозмовників адекватної відповіді. Для мене прийнятні навіть суперечки, але не байдужість чи лицемірство. Хіба ви не знаєте про те, що християнство, за великим рахунком, проповідується одним і тим самим людям? Ми з дня на день розповідаємо очевидні та відомі всім речі тим, хто десятиліттям ходить у храми та на богослужіння. Причому інтелект багатьох слухачів дуже часто багато перевершує той, що є у самих проповідників. І не лише інтелект, але й елементарна богословська грамотність та порядність. Ми також про це знаємо і працюємо, щоб цього позбутись.
Інша величезна проблема та завдання Церкви – вихід за межі власної огорожі, без втрати власної сакральної ідентичності. Така огорожа насправді повинна бути, бо межа між правдою та неправдою – річ цілком реальна. Двері до храму Божого мають бути відчиненими завжди і за будь-яких умов. Кожен має право на правдиву інформацію про Бога. Але не кожен матиме для цього необхідні умови, якщо ми, християни, їх не створимо власноруч. Мало просто проповідувати про якогось абстрактного «Спасителя». Наша віра має бути побудованою на авторитетній апостольській науці двотисячолітньої Церкви. Не кожен, хто «каже Господи, Господи», дійсно проповідує розіп’ятого заради нашого спасіння Господа Ісуса Христа. От мої «улюблені» Свідки Єгови на кожному кроці проповідують про те, що Святий Дух - це сила Божа, яку за характеристиками можна порівняти з зарядом електрики в вашій розетці. Насправді ж Бог - це Жива Особа, Істота, Особистість. З Ним можна та потрібно налагодити безпосередній, живий, реальний зв'язок. Безумовно, поза правдивою Церквою проповідується зовсім інший «христос».
Церква завжди навчала, що життя християнина це синергія – безпосередня співпраця, Бога та людини. Бог не спасе нас без нас, але й ми не спасемося самі, без Господньої допомоги. Ми не можемо жити окремо від Бога, а будь-яка людська автономія закінчується одним – вигнанням з раю. Так історія Адама та Єви повторюється з кожним із нас, якщо ми занадто впевнені в собі, вважаючи, що «ми є боги», беручись за перо. Один з Євангелістів, записуючи життя та діяння Спасителя, одного разу спеціально підкреслив, що Той говорив народу, як «можновладний». Себто,у Христа була неймовірна Божа сила, був той внутрішній духовний стержень, що відрізняв Його від проповідників усіх часів та народів. (Мк.1:22) І от, якщо Спасителю звертатись таким чином до аудиторії було природно, бо цілком відповідало Його Божій природі, то нам з вами це зовсім не пасує. Автор може судити про власну владу виключно на основі об’єктивної реакції читача на власні твори. Одного разу святитель Іоан Золотоустий двічі підряд сказав одну й ту саму проповідь. Пояснюючи цей вчинок здивованій публіці, він зауважив, що буде так робити до того часу, поки вони не почнуть врешті виконувати все те, до чого він закликає. Звичайно він так насправді не зробив. Це був лише певний педагогічний засіб, красивий гомілетичний прийом. Однак, все одно ми маємо добре подумати, що він може означати в наших умовах особисто для нас.
Християнство - це завжди предмет суперечок. Багато хто з наших сучасників давно мріє відправити його на смітник історії. Старшим людям воно вже непотрібне, бо запізно, а молодь часто приймає церковність за дивний атавізм, без якого цілком можна прожити. Особливо в випадку, коли це життя підкреслено сите, комфортне та розбещене надмірною батьківською опікою. Дійсно, навіщо нам зайві рамки та докори сумління! Живи собі так, наче немає ніякого Суду Божого, пекла та Вічності! Думка логічна, але не вірна. І Бог є, і пекло є. А церковне життя не є апендиксом нашого «основного» та «повноцінного» життя. Для розумних та віруючих людей лише церковне життя є повноціннім та якісним А от те, життя, де є безліч земних турбот та проблем, і є цим вимушеним, хоча й доволі тимчасовим нашим додатком. Поки християнські автори не будуть говорити про це, до того часу цей світ буде котитись у прірву гріховної безвиході. Бо саме гріх - основна причина всіх наших проблем та криз : фінансової, політичної, економічної, культурної та всіх інших.
Коли б люди жили хоча б по совісті, чимало існуючих проблем вдалося б оминути, а навіть – взагалі не допустити. Нещодавно в мережі було виставлено фотографію розіп’ятого християнина. Для всього світу, що звик у мережі лише розважатися та приємно вбивати час, така страшна реальність виявилась шоком. Невідома нікому раніше людина, наш сучасник, що жив поруч з нами і користувався всіма благами цивілізації. І тут він став святим мучеником і сподобився не тільки жити для Бога, але й померти. Його зображення швидко розійшлось Інтернетом. Звісно, перша думка : невже це не дико, в XXI віці вбивати за віру в Бога? І лиш згодом, коли всі почуття трохи заспокояться, ми починаємо думати : а чи зумів би я бути вірним Богу до самої смерті? Не заради примарної слави мученика, а чесно і чисто : заради Бога і спасіння душі? Нічого поки не можу сказати про себе особисто, але знаю, що коли ми ще стоїмо, треба бути дуже обережним. Кожен наш гріх може стати звичкою. Так само, як і добрі справи. До них теж людина може звикнути. І це чудово. А при звичці, всі справи для нас стають усе простіші та простіші. Гріх - це дуже небезпечна річ, яка просто зростається з людською природою. Ось ти ще ніби контролюєш свою нову пристрасть, але минає лише мить і ти вже в неї на гачку. Пригадуєте Марка Твена : «Кидати палити цигарки уже легко. Я сам робив це тисячу разів».
У перших християн не було можливості систематично сповідатись, як це робимо ми. Вони це робили один раз в житті, публічно, перед всією Церквою. Кожен новий день життя вони сприймали наче останній. Особливо у час неймовірних гонінь Церкви Христової. Ми ж нині, разом з молодим Августином, просимо у Бога: «Спаси мене Боже, але не зараз.» Мусимо нині жити так, щоб показати всім, що всередині нас, християн, світить неймовірне світло Божої благодаті, а не смердюча пекельна темрява. Звісно, як священик і публіцист, я добре розумію, що існує цілий пласт тем, про які людям слухати не приємно та боляче. Тим не менше, я чудово розумію, що саме цих теми потрібно торкатись у проповідях і статтях у першу чергу. Все, що болить – потрібно лікувати. Те, що вражає, чи шокує людину – найбільше змушує її думати. В цьому полягає обов’язок християнського душпастиря і блогера – думати самому і вчити цьому аудиторію. Завжди був переконаним у тому, що складні та суперечливі теми не можна замовчувати. Навпаки, про них треба говорити і писати в першу чергу! Саме в суперечках, у постійних інтелектуальних пошуках, віднаходиться Істина тим, хто її втратив, або розпізнати її тим, хто помилково вважає, що нею давно володіє. А оскільки якісний текст майже завжди змушує людей думати, то значення здібного автора не можливо переоцінити. Уявіть собі людину, яка допомагає іншим думати. Це просто неймовірно! Немає кращого відчуття для автора, коли він отримує реакцію на власні думки. Навіть у випадку, коли це критика чи смішне безпідставні звинувачення.
Навіть якщо ви ходитимете щодня до Православної Церкви, найбільш правильного та святого місця на землі, але не будете думати, то насправді ви нічим не відрізняєтесь від язичників. Єдина різниця між вами буде хіба в тому, що ви не думаєте через незнання, а язичники не думають спеціально,через розвинуту дурість. Але зауважте наступне. Щирий язичник багато вдосконалюється, коли врешті починає думати. Натомість християни, який весь тягар власного спасіння перекладає на Бога, йде в протилежному напрямку -- від світла до темряви. Як ми бачимо в Євангелії, Христос прощав і любив блудницю та митаря, але осуджував фарисеїв. Чому так? Бо і блудниця, і митар каялись, думали, усвідомлювали свої гріхи та аномальність власного духовного стану. Фарисеї та книжники про себе таке подумати не могли ніколи в житті. Ось чому в рай першим пішов розбійник, а не первосвященик Єрусалимського храму! Ось що таке гріх хули на Святого Духа -- свідомий спротив Істині Божій. Коли помер друг Христовий – праведний Лазар, то Спаситель з великої любові підняв його з могили та вдруге подарував йому життя. Це був дуже незручний вчинок Ісуса Христа храмовим священикам та мудрецям. Люди розчаровувались у синагогах та йшли за Христом. Фарисеї побачили це неймовірне чудо Боже -- воскресіння людини. Не побачити цього не міг хіба сліпий. Яким було рішення фарисеїв? Вбити Христа, вбити і Лазаря! Ось де хула на Святого Духа! Ось що буває з людьми, які не можуть поборотись з Правдою.
Кожен чесний текст – це ризик. Ризик автора змусити читачів думати, та відповідно реагувати. І звісно, вміння викривати чужі пороки не є і не може бути «вищим пілотажем» автора. Це звісно напрочуд добра риса характеру, але застосовувати її, в переважній більшості випадків, краще винятково до самого себе. Навіть атеїст нестиме безумовну відповідальність за те, що він пише і як живе. Що вже тут говорити про християн, у яких судяться навіть наміри та думки!
6. - Як відбувається так, що Вашими роботами цікавляться невіруючі люди? Адже їх більше цікавить те, що популярно, що зовні, що показують по телебаченню...
Відсилання до авторитетів, які насправді, поки ще авторитетами для аудиторії не є, робить жахливу «послугу» проповіднику. Той, хто мав би зацікавитись і всім серцем повірити у Христа, під обстрілом незрозумілих цитат ще більше закривається у собі, таким способом реагуючи на чужу незграбність. Іншим важливим пунктом у нашому списку є питання інтелектуальної доступності тексту для середньостатистичного читача. З власної практики, я зауважив, що, чим простішою мовою звертаюсь до потенційної аудиторії, тим швидше мої тексти отримують, скажімо так, відносну популярність :). Хоч я за нею й не женуся, все ж мені, як і будь-якому іншому автору, для більшого натхнення, важливо мати постійних читачів та однодумців.
У зв’язку з цим хотів би підкреслити, що цікаві, влучні, прості та зрозумілі тексти в мережі розповсюджуються якось самі собою. На противагу цьому складні тексти, специфічні чи насичені науковим апаратом, швидше за все, будуть користуватися у читачів значно меншим попитом. Безперечно, що гріхом перед Богом є випадки, коли автор в догоду читачам, зумисно понижує планку духовного, культурного чи інтелектуального рівня власних текстів. З іншого боку, кожному без винятку літератору чи проповіднику необхідно все життя навчатись, щоб незбагненні за природою, глибокі Богооб’явлені Істини подавати зрозумілою мовою. Навіщо ж даремно витрачати час свій та чийсь? Хіба ми не маємо ціллю допомогти людині, замість того, щоб більше її заплутати? Я впевнений у тому, що все-таки нині існує певний інтелектуальний рівень, який доступний переважній частині суспільства. На нього варто й опиратись авторам у своїй творчості. Єдина об’єднуюча людство ідея, незалежно від віри та ідеології – це загальне уявлення людства про совість. Та людина, яка живе по совісті, безперечно буде мати в майбутньому хоч якусь перспективу, бо навряд чи при існуючих альтернативах буде постійно обирати зло. Таким людям допомагає Господь, навіть коли вони самі цього визнати не можуть, або не хочуть. На противагу цьому безсовісні люди гублять усе й усіх. Спочатку всіх навколо, а потім і себе самих. І байдуже, якими конкретно вони прикриваються вірами, релігіями чи ідеологіями. Безсовісні люди — це своєрідний різновид самогубців, що свідомо дозволяють гріху діяти в житті.
Тож для того, щоб почати проповідь Євангелія серед невірних та язичників, не обов’язково одразу нав’язувати їм свої традиції, обряди та переконання. Повірте, часом буває достатньо навіть найпростішої згадки у роботі про совість та людське сумління. Якщо б ми більше уваги приділяли саме цьому духовному феномену, то значна частина наших проблем зникла б сама собою. Як християни ми знаємо, що совість - це є голос Божий у нас. Це те, що найтіснішим чином об’єднує нас навіть з безбожниками. Бо й у них теж є душа. Хвора, страждаюча, але ж є…Тож при всій своїй любові до Святого Писання, до неймовірної та натхненної Богом творчості Святих Отців, яка не може залишити байдужим ніякого дорослого читача, з сумом маю констатувати, що цей духовних харч сьогодні підійде не для всякої аудиторії.
Пригадуєте аналогію Спасителя про свиней та перли? (Мф.7:6) Цілком ймовірно, що вона може стосуватися й якоїсь частини непідготованих читачів. Сакральні речі не терплять профанації, тож і не варто спокушати ними публіку без особливої на те потреби. Погляньмо на тих людей, які без будь-якої підготовки хочуть зрозуміти Святе Писання. Самостійно такі люди дуже швидко духовно заплутуються у власних помилках та міркуваннях. І сьогодні ми бачимо, яка неймовірна кількість сект побудована саме на тому, що тим людям, які намагаються знайти Істину, пропонується сектантський сурогат -- замість доброї їжі, а отрута -- замість ліків. Їм обіцяють допомогти у пошуках Правди Божої, натомість, позбавляють уміння критично мислити навіть тих, у кого воно було раніше. Всьому свій час і пора, та всьому своє місце.
Ось ще доречний у контексті нашої розмови приклад. Сьогодні багато говорять про авторське християнське кіно. Нерідко стається так, що формально невіруючий, світський сценарист або режисер ставить такий фільм, який за своїм духовним змістом багато в чому перевершує очікувані нами вимоги навіть до християнської, православної кінематографії. Дуже часто Бог промовляє до сердець мільйонів глядачів навіть і через невіруючого автора. Так само й мій улюблений Достоєвський, будучи великим грішником, писав так, що нині його вважають геніальним богословом, хоч він ніколи особливо богослів’ям не займався. Безперечний талант і християнська свідомість настільки була сприйнята читачами, що ім’я Федора Михайловича більше вже ніколи не загасне у людській пам’яті, поки людство буде користуватись книгами. Текстами, які за їхній реалізм часом й лячно читати, він торкався сердець читачів багато більше, ніж це нині роблять щирі християнські проповідники. Ну, хіба ж це не абсурд? Хіба ж це не виклик сплячим християнським фахівцям-богословам та літераторам?Коли людина робить свою працю не формально, не заради «галочки», а з повною відповідальністю, любов’ю до справи та самопожертвою, така праця обов’язково дасть у свій час добрі плоди. Автор обов’язково знайде свого читача, а читач, не без вдячності Богу, сприйматиме чужий талант, як щось, що лежить у площині власних стосунків з Творцем. Особисто мені це дуже близько.
З величезним задоволенням читаю тих авторів, які пишуть від серця, не намагаються грати невластиві їм ролі, не видають себе за інших і не мають наполеонівських амбіцій, гордовито та нав’язливо повчаючи людство, як йому варто жити. Люди ніколи не любили, щоб їх відверто повчали як їм варто жити. І чим більше слова такого «педагога» розходяться з власними ділами, тим більшу відразу це викликає. Пригадайте резонанс, що мали натхненні проповіді про похвалу бідності та поміркованості, які лунали з уст патріарха Кирила, одягненого в облачення за десятки тисяч євро. Який це жахливий дисонанс, антиномія християнської теорії та практики. Яка це вдала проповідь антихристиянства! Невідомо лише, скільки тепер потрібно буде всім прикласти праці для того, щоб відмити Церкву від подібного бруду. Після такого досвіду розмови про християнське благочестя ще довго будуть сприйматися іронічно, та не без певного роздратування. Та й, напевно, християнська мудрість проявляється саме в тому, щоб знайти оцю золоту середину та поміркованість у всьому. Мудрість це не лише сума накопичених людиною знань, але й уміння грамотно використовувати їх у реальному житті.
Я часто своїм студентам розповідаю про те, що з погляду практичної логіки, диявол – це найкращий богослов, який знає все на світі, й на відміну від багатьох з нас, навіть знайомий з Богом особисто. Він реально знає про Бога більше, аніж знають про Нього всі вчені світу. Але вперте й зухвале небажання правильно використати наявну інформацію не зробило його мудрим. Диявол пробує бути хитрим і часто йому це вдається. Це зовсім не тому, що він мудрий, а тому, що це ми з вами дурні, та не боремось із власними пристрастями. Ми живемо в світі, який сьогодні не просто лежить у злі, але це зло культивує та старанно зрощує. Тому, очевидно, що кожне нове слово проповідника чим далі ,тим буде мати більшу об’єктивну цінність, але й поряд з цим – все більше буде дратувати та бісити досить немалий прошарок суспільства. І ми бачимо як вдало цей процес уже запущено відповідними колами.
Нещодавно один з наших місцевих журналістів, в одній із статей, назвав мене провокатором. Щоб нічого не сплутати, я одразу ж відкрив словник. І знаєте, я неймовірно втішився! Виявляється, що провокатор - це той, хто кидає виклик суспільству. Він хотів вколоти, але, насправді, безумовно, зробив мені суттєвий комплімент! Не буду робити з цього таємниці : як кожен віруючий священик, я саме для того і працюю, щоб змусити нашу спільноту більше думати про вічні цінності : Бога, Церкву, вічне життя. На свої слова та вчинки я завжди сподіваюсь від співрозмовників адекватної відповіді. Для мене прийнятні навіть суперечки, але не байдужість чи лицемірство. Хіба ви не знаєте про те, що християнство, за великим рахунком, проповідується одним і тим самим людям? Ми з дня на день розповідаємо очевидні та відомі всім речі тим, хто десятиліттям ходить у храми та на богослужіння. Причому інтелект багатьох слухачів дуже часто багато перевершує той, що є у самих проповідників. І не лише інтелект, але й елементарна богословська грамотність та порядність. Ми також про це знаємо і працюємо, щоб цього позбутись.
Інша величезна проблема та завдання Церкви – вихід за межі власної огорожі, без втрати власної сакральної ідентичності. Така огорожа насправді повинна бути, бо межа між правдою та неправдою – річ цілком реальна. Двері до храму Божого мають бути відчиненими завжди і за будь-яких умов. Кожен має право на правдиву інформацію про Бога. Але не кожен матиме для цього необхідні умови, якщо ми, християни, їх не створимо власноруч. Мало просто проповідувати про якогось абстрактного «Спасителя». Наша віра має бути побудованою на авторитетній апостольській науці двотисячолітньої Церкви. Не кожен, хто «каже Господи, Господи», дійсно проповідує розіп’ятого заради нашого спасіння Господа Ісуса Христа. От мої «улюблені» Свідки Єгови на кожному кроці проповідують про те, що Святий Дух - це сила Божа, яку за характеристиками можна порівняти з зарядом електрики в вашій розетці. Насправді ж Бог - це Жива Особа, Істота, Особистість. З Ним можна та потрібно налагодити безпосередній, живий, реальний зв'язок. Безумовно, поза правдивою Церквою проповідується зовсім інший «христос».
Церква завжди навчала, що життя християнина це синергія – безпосередня співпраця, Бога та людини. Бог не спасе нас без нас, але й ми не спасемося самі, без Господньої допомоги. Ми не можемо жити окремо від Бога, а будь-яка людська автономія закінчується одним – вигнанням з раю. Так історія Адама та Єви повторюється з кожним із нас, якщо ми занадто впевнені в собі, вважаючи, що «ми є боги», беручись за перо. Один з Євангелістів, записуючи життя та діяння Спасителя, одного разу спеціально підкреслив, що Той говорив народу, як «можновладний». Себто,у Христа була неймовірна Божа сила, був той внутрішній духовний стержень, що відрізняв Його від проповідників усіх часів та народів. (Мк.1:22) І от, якщо Спасителю звертатись таким чином до аудиторії було природно, бо цілком відповідало Його Божій природі, то нам з вами це зовсім не пасує. Автор може судити про власну владу виключно на основі об’єктивної реакції читача на власні твори. Одного разу святитель Іоан Золотоустий двічі підряд сказав одну й ту саму проповідь. Пояснюючи цей вчинок здивованій публіці, він зауважив, що буде так робити до того часу, поки вони не почнуть врешті виконувати все те, до чого він закликає. Звичайно він так насправді не зробив. Це був лише певний педагогічний засіб, красивий гомілетичний прийом. Однак, все одно ми маємо добре подумати, що він може означати в наших умовах особисто для нас.
Християнство - це завжди предмет суперечок. Багато хто з наших сучасників давно мріє відправити його на смітник історії. Старшим людям воно вже непотрібне, бо запізно, а молодь часто приймає церковність за дивний атавізм, без якого цілком можна прожити. Особливо в випадку, коли це життя підкреслено сите, комфортне та розбещене надмірною батьківською опікою. Дійсно, навіщо нам зайві рамки та докори сумління! Живи собі так, наче немає ніякого Суду Божого, пекла та Вічності! Думка логічна, але не вірна. І Бог є, і пекло є. А церковне життя не є апендиксом нашого «основного» та «повноцінного» життя. Для розумних та віруючих людей лише церковне життя є повноціннім та якісним А от те, життя, де є безліч земних турбот та проблем, і є цим вимушеним, хоча й доволі тимчасовим нашим додатком. Поки християнські автори не будуть говорити про це, до того часу цей світ буде котитись у прірву гріховної безвиході. Бо саме гріх - основна причина всіх наших проблем та криз : фінансової, політичної, економічної, культурної та всіх інших.
Коли б люди жили хоча б по совісті, чимало існуючих проблем вдалося б оминути, а навіть – взагалі не допустити. Нещодавно в мережі було виставлено фотографію розіп’ятого християнина. Для всього світу, що звик у мережі лише розважатися та приємно вбивати час, така страшна реальність виявилась шоком. Невідома нікому раніше людина, наш сучасник, що жив поруч з нами і користувався всіма благами цивілізації. І тут він став святим мучеником і сподобився не тільки жити для Бога, але й померти. Його зображення швидко розійшлось Інтернетом. Звісно, перша думка : невже це не дико, в XXI віці вбивати за віру в Бога? І лиш згодом, коли всі почуття трохи заспокояться, ми починаємо думати : а чи зумів би я бути вірним Богу до самої смерті? Не заради примарної слави мученика, а чесно і чисто : заради Бога і спасіння душі? Нічого поки не можу сказати про себе особисто, але знаю, що коли ми ще стоїмо, треба бути дуже обережним. Кожен наш гріх може стати звичкою. Так само, як і добрі справи. До них теж людина може звикнути. І це чудово. А при звичці, всі справи для нас стають усе простіші та простіші. Гріх - це дуже небезпечна річ, яка просто зростається з людською природою. Ось ти ще ніби контролюєш свою нову пристрасть, але минає лише мить і ти вже в неї на гачку. Пригадуєте Марка Твена : «Кидати палити цигарки уже легко. Я сам робив це тисячу разів».
У перших християн не було можливості систематично сповідатись, як це робимо ми. Вони це робили один раз в житті, публічно, перед всією Церквою. Кожен новий день життя вони сприймали наче останній. Особливо у час неймовірних гонінь Церкви Христової. Ми ж нині, разом з молодим Августином, просимо у Бога: «Спаси мене Боже, але не зараз.» Мусимо нині жити так, щоб показати всім, що всередині нас, християн, світить неймовірне світло Божої благодаті, а не смердюча пекельна темрява. Звісно, як священик і публіцист, я добре розумію, що існує цілий пласт тем, про які людям слухати не приємно та боляче. Тим не менше, я чудово розумію, що саме цих теми потрібно торкатись у проповідях і статтях у першу чергу. Все, що болить – потрібно лікувати. Те, що вражає, чи шокує людину – найбільше змушує її думати. В цьому полягає обов’язок християнського душпастиря і блогера – думати самому і вчити цьому аудиторію. Завжди був переконаним у тому, що складні та суперечливі теми не можна замовчувати. Навпаки, про них треба говорити і писати в першу чергу! Саме в суперечках, у постійних інтелектуальних пошуках, віднаходиться Істина тим, хто її втратив, або розпізнати її тим, хто помилково вважає, що нею давно володіє. А оскільки якісний текст майже завжди змушує людей думати, то значення здібного автора не можливо переоцінити. Уявіть собі людину, яка допомагає іншим думати. Це просто неймовірно! Немає кращого відчуття для автора, коли він отримує реакцію на власні думки. Навіть у випадку, коли це критика чи смішне безпідставні звинувачення.
Навіть якщо ви ходитимете щодня до Православної Церкви, найбільш правильного та святого місця на землі, але не будете думати, то насправді ви нічим не відрізняєтесь від язичників. Єдина різниця між вами буде хіба в тому, що ви не думаєте через незнання, а язичники не думають спеціально,через розвинуту дурість. Але зауважте наступне. Щирий язичник багато вдосконалюється, коли врешті починає думати. Натомість християни, який весь тягар власного спасіння перекладає на Бога, йде в протилежному напрямку -- від світла до темряви. Як ми бачимо в Євангелії, Христос прощав і любив блудницю та митаря, але осуджував фарисеїв. Чому так? Бо і блудниця, і митар каялись, думали, усвідомлювали свої гріхи та аномальність власного духовного стану. Фарисеї та книжники про себе таке подумати не могли ніколи в житті. Ось чому в рай першим пішов розбійник, а не первосвященик Єрусалимського храму! Ось що таке гріх хули на Святого Духа -- свідомий спротив Істині Божій. Коли помер друг Христовий – праведний Лазар, то Спаситель з великої любові підняв його з могили та вдруге подарував йому життя. Це був дуже незручний вчинок Ісуса Христа храмовим священикам та мудрецям. Люди розчаровувались у синагогах та йшли за Христом. Фарисеї побачили це неймовірне чудо Боже -- воскресіння людини. Не побачити цього не міг хіба сліпий. Яким було рішення фарисеїв? Вбити Христа, вбити і Лазаря! Ось де хула на Святого Духа! Ось що буває з людьми, які не можуть поборотись з Правдою.
Кожен чесний текст – це ризик. Ризик автора змусити читачів думати, та відповідно реагувати. І звісно, вміння викривати чужі пороки не є і не може бути «вищим пілотажем» автора. Це звісно напрочуд добра риса характеру, але застосовувати її, в переважній більшості випадків, краще винятково до самого себе. Навіть атеїст нестиме безумовну відповідальність за те, що він пише і як живе. Що вже тут говорити про християн, у яких судяться навіть наміри та думки!
6. - Як відбувається так, що Вашими роботами цікавляться невіруючі люди? Адже їх більше цікавить те, що популярно, що зовні, що показують по телебаченню...
- Яке б песимістичне майбутнє ми б собі не передбачали, дивлячись навколо, все
ж зовсім небезпідставно можна стверджувати, що значна частина сучасної молоді
потребує духовного спілкування та авторитетних знань про Бога. В молодих,
мислячих людей дійсно виникає природна потреба спілкування з своїм Творцем. Те
існуюче інтуїтивне знання про Бога, з яким ми народжуємось, чи те знання, що ми
отримуємо, зростаючи в невіруючих родинах, зовсім не задовольняють наше
неймовірно розумне нове покоління. І саме тому що воно неймовірно розумне, воно
нині, як ніколи, спрагло шукає духовного керівництва. Чи є тут небезпеки?
Безперечно!
Існує цілий прошарок людей, для яких цей духовних пошук стає самоціллю. Таким людям не так важливо знайти Істину, як насолоджуватись вічним процесом пошуку чогось не знаного та досі не пережитого в інтелектуальній чи містичній сфері. Такі люди ніколи не зупиняються, щоб нарешті виконувати у власному житті отримані знання, але, недолуго виправдовуючись, шукають для себе більш прийнятних та зручних теорій. Ви, напевно, й самі не раз зустрічали людей, яким «не підходила» Біблія через «невірний переклад», несимпатичну палітурку чи «не той» хрест, відбитий на ній. Це люди саме такого типу. У той же час зовсім поруч живе достатньо людей з відкритим серцем, які, наче засохла та розтріскана від спеки земля, вбирають у себе кожне слово про Христа-Спасителя. І, до речі, розповідаючи їм про Православ’я, зовсім не обов’язково повчати їх про «кадила і кропила» та до якої ікони ставити свічки і якого діаметру.
Сучасна молодь, слава Богу, ставлячи перед священнослужителями сьогодні значно глибші питання, прагнуть глибших стосунків з Господом і Церквою, ніж це можуть собі уявити ті люди, які буквально виросли в храмі. Тому зараз вкотре хочу повторити своє давнє кредо. Ми живемо на такому етапі церковного буття, в якому священику залишатись просто виконавцем треб недопустимо. Якщо священнослужитель визначає якість власного служіння кількістю звершених обрядів та релігійних церемоній, то це означає лише одне – він розминувся зі своїм справжнім покликанням спортсмена. Кожен клірик повинен пам’ятати про те, що Бог поміняв Старий Заповіт на Новий не лише тому, що «сповнилась повна часу». Бог поміняв духовні закони саме з тієї причини, що старозавітні священики перестали якісно виконувати свої функції, а відта, більше не були посередниками між Богом та народом. І лише Христос, Великий Архиєрей та Пастиреначальник, зумів повернути людям довгоочікувану єдність Неба та землі.
Тому, кожному пастирю й сьогодні варто подумати над цим очевидним фактом, і ретельно проаналізувати власне служіння та його пріоритети. Деяких друзів, своїх майбутніх парафіян, я знайшов саме завдяки тому, що пишу та публікуюсь в Інтернеті. Люди побачили мої тексти, побачили який я, ретельно оцінили всі «за» й «проти», і в наслідок цього захотіли зі мною познайомитись і потоваришувати. Хоча звісно багато людей у нашому храмі й не здогадуються про те, що я веду «подвійне життя», і поза храмом займаюсь графоманством. Ззовні начебто цілком «нормальний священик». У цьому сенсі я переконаний, коли XXI століття не без Промислу Божого подарувало нам нові можливості комунікації, клірикам було б гріхом ними мудро не скористатись. Завдяки Інтернету ми можемо в онлайн режимі спілкуватись з друзями та колегами цілодобово, без уваги на те, скільки між нами пролягає кілометрів. Зауважу, що ніколи я дружбу такого плану не прагну видати за гуруїзм. Так, я -- православний священик. Але це зовсім не означає, що я вищий за всіх і мушу з висоти лаврської дзвіниці повчати наказовим тоном про те, як їм належить жити. Священнослужителі просто в чомусь одному принципово інші. От і все. Не вищі, але інші. Можливо саме це й притягує людей до мене, а мене до них.
Ніколи не намагався впливати на чуже життя, не даючи людям можливості самостійно приймати рішення. Як всякий чесний священнослужитель я не можу позбавляти людей права особистого вибору життєвої альтернативи. Кожна людина може робити все що завгодно, але коли в один момент вона зрозуміє, що їй погано, їй треба підказати, що це все наслідок помилок, гріха, невірного рішення. Я звісно, людину у будь-якому разі підтримаю, але, як священик, спробую без насилля вказати їй на кращий шлях, що пролягає через храм Божий. Не сприймайте це як гординю, але, коли б сьогодні хоч кожен п’ятий або десятий священик робив би те, що роблю я, то вже незадовго ми побачили б очевидні результати реальної зміни реальних людей. Будь-якому автору чи місіонеру дуже просто бути кращим, коли ти один! Але ж у мене немає жодних талантів, окрім дитячої віри в те, що моя робота все-таки комусь потрібна, і, в першу чергу, мені самому, а вже потім Богу та Церкві.
А ще я переконаний у тому, що біля нас поруч живуть та служать Богу люди неймовірного таланту, гострого розуму та гарячої віри, що не зрівняються з моїми скромними показниками. Тільки лінь та байдужість заважають їм братися за літературну чи проповідницьку працю. В першу чергу, це стосується, звісно, священно- та церковнослужителів. І хоч я ставлюсь до себе дуже критично, все ж, заради правди, маю сказати, що багато речей мені справді вдалось здійснити! Уявіть собі результати тих, у кого окрім моїх благородних стремлінь проповідувати буде ще й справжній талант та сприяння у цьому від Господа!. Поки я помічаю, що талантів багатьох моїх братів вистачає лише на критику та сарказм. І це справді дуже сумно. Не як автору, а вже як священику. Вважаю, що якщо знайдеться хоча б одна людина, яка увійде в Царство Боже завдяки моїй допомозі, ніщо, що було у мене, не було даремним. Навіть і тоді, коли в дев’яти випадках з десяти, з боку я комусь виглядав дурнем. Михайло Грушевський колись писав, що «нові покоління простять нам наші помилки, але не простять бездіяльності». Переконаний, що в цьому випадку наш Творець цілком погоджується з відомим безбожником та антиклирекалом.
Бог зможе простити нам наші помилки на шляху до Його Царства, але ніяк не простить ліні та байдужості. Саме тому лінь завжди розумілась у Церкві саме, як смертний гріх. Багато простіше лежати на канапі з пультом від телевізора, аніж змусити себе дотримуватися встановленого розпорядку дня. Для зараженої гріхом людини грішити завжди набагато простіше, аніж робити добрі справи. Лінуватись простіше, ніж працювати.
Чому сьогодні література типу Дар’ї Донцової має неймовірний попит? (В Інтернеті жартують, що її книги продаються не екземплярами, а самоскидами ) А саме тому, що просто не існує простішого способу вбити дозвілля, не напружуючи при цьому власний мозок. Чому б нам не брати в руки Святе Писання? Хто нам забороняє хоча б просто перелистати Святих Отців? Диявол та лінь! Християни знають, що Біблію не можна прочитати від початку до кінця та відкласти її в бік на кілька років. З кожним новим прочитанням тексту, Господь відкриває нам нові грані. Але хіба люди можуть сказати, що їм це цікаво? Ні! Я знаю людей, які пишаються власною колекцію перекладів Біблії чи старої церковної літератури, але ніколи не намагались дізнатись, про що вона! Біблія в такому сприйнятті стає божком, фетишом. Йому поклоняються як Богу, вперто не визнаючи того, що це лише Слово про Живого Бога. І саме Живого Бога нам потрібно шукати!
7.- Якщо б ви стояли на трибуні і Вас чули всі християнські журналісти, яким би був ваш заклик до них?
Існує цілий прошарок людей, для яких цей духовних пошук стає самоціллю. Таким людям не так важливо знайти Істину, як насолоджуватись вічним процесом пошуку чогось не знаного та досі не пережитого в інтелектуальній чи містичній сфері. Такі люди ніколи не зупиняються, щоб нарешті виконувати у власному житті отримані знання, але, недолуго виправдовуючись, шукають для себе більш прийнятних та зручних теорій. Ви, напевно, й самі не раз зустрічали людей, яким «не підходила» Біблія через «невірний переклад», несимпатичну палітурку чи «не той» хрест, відбитий на ній. Це люди саме такого типу. У той же час зовсім поруч живе достатньо людей з відкритим серцем, які, наче засохла та розтріскана від спеки земля, вбирають у себе кожне слово про Христа-Спасителя. І, до речі, розповідаючи їм про Православ’я, зовсім не обов’язково повчати їх про «кадила і кропила» та до якої ікони ставити свічки і якого діаметру.
Сучасна молодь, слава Богу, ставлячи перед священнослужителями сьогодні значно глибші питання, прагнуть глибших стосунків з Господом і Церквою, ніж це можуть собі уявити ті люди, які буквально виросли в храмі. Тому зараз вкотре хочу повторити своє давнє кредо. Ми живемо на такому етапі церковного буття, в якому священику залишатись просто виконавцем треб недопустимо. Якщо священнослужитель визначає якість власного служіння кількістю звершених обрядів та релігійних церемоній, то це означає лише одне – він розминувся зі своїм справжнім покликанням спортсмена. Кожен клірик повинен пам’ятати про те, що Бог поміняв Старий Заповіт на Новий не лише тому, що «сповнилась повна часу». Бог поміняв духовні закони саме з тієї причини, що старозавітні священики перестали якісно виконувати свої функції, а відта, більше не були посередниками між Богом та народом. І лише Христос, Великий Архиєрей та Пастиреначальник, зумів повернути людям довгоочікувану єдність Неба та землі.
Тому, кожному пастирю й сьогодні варто подумати над цим очевидним фактом, і ретельно проаналізувати власне служіння та його пріоритети. Деяких друзів, своїх майбутніх парафіян, я знайшов саме завдяки тому, що пишу та публікуюсь в Інтернеті. Люди побачили мої тексти, побачили який я, ретельно оцінили всі «за» й «проти», і в наслідок цього захотіли зі мною познайомитись і потоваришувати. Хоча звісно багато людей у нашому храмі й не здогадуються про те, що я веду «подвійне життя», і поза храмом займаюсь графоманством. Ззовні начебто цілком «нормальний священик». У цьому сенсі я переконаний, коли XXI століття не без Промислу Божого подарувало нам нові можливості комунікації, клірикам було б гріхом ними мудро не скористатись. Завдяки Інтернету ми можемо в онлайн режимі спілкуватись з друзями та колегами цілодобово, без уваги на те, скільки між нами пролягає кілометрів. Зауважу, що ніколи я дружбу такого плану не прагну видати за гуруїзм. Так, я -- православний священик. Але це зовсім не означає, що я вищий за всіх і мушу з висоти лаврської дзвіниці повчати наказовим тоном про те, як їм належить жити. Священнослужителі просто в чомусь одному принципово інші. От і все. Не вищі, але інші. Можливо саме це й притягує людей до мене, а мене до них.
Ніколи не намагався впливати на чуже життя, не даючи людям можливості самостійно приймати рішення. Як всякий чесний священнослужитель я не можу позбавляти людей права особистого вибору життєвої альтернативи. Кожна людина може робити все що завгодно, але коли в один момент вона зрозуміє, що їй погано, їй треба підказати, що це все наслідок помилок, гріха, невірного рішення. Я звісно, людину у будь-якому разі підтримаю, але, як священик, спробую без насилля вказати їй на кращий шлях, що пролягає через храм Божий. Не сприймайте це як гординю, але, коли б сьогодні хоч кожен п’ятий або десятий священик робив би те, що роблю я, то вже незадовго ми побачили б очевидні результати реальної зміни реальних людей. Будь-якому автору чи місіонеру дуже просто бути кращим, коли ти один! Але ж у мене немає жодних талантів, окрім дитячої віри в те, що моя робота все-таки комусь потрібна, і, в першу чергу, мені самому, а вже потім Богу та Церкві.
А ще я переконаний у тому, що біля нас поруч живуть та служать Богу люди неймовірного таланту, гострого розуму та гарячої віри, що не зрівняються з моїми скромними показниками. Тільки лінь та байдужість заважають їм братися за літературну чи проповідницьку працю. В першу чергу, це стосується, звісно, священно- та церковнослужителів. І хоч я ставлюсь до себе дуже критично, все ж, заради правди, маю сказати, що багато речей мені справді вдалось здійснити! Уявіть собі результати тих, у кого окрім моїх благородних стремлінь проповідувати буде ще й справжній талант та сприяння у цьому від Господа!. Поки я помічаю, що талантів багатьох моїх братів вистачає лише на критику та сарказм. І це справді дуже сумно. Не як автору, а вже як священику. Вважаю, що якщо знайдеться хоча б одна людина, яка увійде в Царство Боже завдяки моїй допомозі, ніщо, що було у мене, не було даремним. Навіть і тоді, коли в дев’яти випадках з десяти, з боку я комусь виглядав дурнем. Михайло Грушевський колись писав, що «нові покоління простять нам наші помилки, але не простять бездіяльності». Переконаний, що в цьому випадку наш Творець цілком погоджується з відомим безбожником та антиклирекалом.
Бог зможе простити нам наші помилки на шляху до Його Царства, але ніяк не простить ліні та байдужості. Саме тому лінь завжди розумілась у Церкві саме, як смертний гріх. Багато простіше лежати на канапі з пультом від телевізора, аніж змусити себе дотримуватися встановленого розпорядку дня. Для зараженої гріхом людини грішити завжди набагато простіше, аніж робити добрі справи. Лінуватись простіше, ніж працювати.
Чому сьогодні література типу Дар’ї Донцової має неймовірний попит? (В Інтернеті жартують, що її книги продаються не екземплярами, а самоскидами ) А саме тому, що просто не існує простішого способу вбити дозвілля, не напружуючи при цьому власний мозок. Чому б нам не брати в руки Святе Писання? Хто нам забороняє хоча б просто перелистати Святих Отців? Диявол та лінь! Християни знають, що Біблію не можна прочитати від початку до кінця та відкласти її в бік на кілька років. З кожним новим прочитанням тексту, Господь відкриває нам нові грані. Але хіба люди можуть сказати, що їм це цікаво? Ні! Я знаю людей, які пишаються власною колекцію перекладів Біблії чи старої церковної літератури, але ніколи не намагались дізнатись, про що вона! Біблія в такому сприйнятті стає божком, фетишом. Йому поклоняються як Богу, вперто не визнаючи того, що це лише Слово про Живого Бога. І саме Живого Бога нам потрібно шукати!
7.- Якщо б ви стояли на трибуні і Вас чули всі християнські журналісти, яким би був ваш заклик до них?
- Напевно, я б все-таки насмілився та пригадав їм слова апостола Павла,
звернені колись до Коринфської Церкви: «Тому
то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!». (1 Кор.
10:12). Багато журналістів, які отримали редакційне завдання підготувати
відповідний матеріал, ведуть себе так, наче вони не люди, а невідомі озвірілі
істоти, позбавлені жодних моральних та духовних орієнтирів. Бачать лише мету,
не гребуючи засобами. Знаю безліч випадків, коли журналісти забувають, що вони,
в першу чергу, -- люди, і аж після цього – журналісти. Як вони себе зазвичай
ведуть? Коли це вигідно, вони «не втручаються» у хід подій, лише «смиренно» все
це фіксують на камери та диктофони, щоб потім комусь продати дорожче.
Християнство такої поведінки не розуміє й не приймає. Коли на ваших очах
чиниться злочин, треба забути про роботу, кар’єру, зарплату, стаж і всі інші
належні вигоди. Потрібно згадати про те, що ти людина, в тебе є совість, душа,
уявлення про Вічність та Суд Божий, а значить – Бог чекає від тебе гідного
вчинку.
Навіть коли Святий Хрест не був би символом Церкви, але чогось світського, приземленого, але при цьому не менш прекрасного та цінного, скажімо Академії наук, його все одно не варто було зрізати заради примарних ідей політики чи антиклерикалізму. Звісно, ніякий це не «перформанс», а справжнісінький злочин, за який варто карати навіть мовчазних співучасників. І знаєте, якщо за життя такі персонажі уникнуть людського суду, Суду Божого їм аж ніяк не уникнути! От помре такий писака, а Господь, у свій час його запитає : а чому ж, друже, коли осатанілі блудниці над майданом Незалежності зрізали Мій святий Хрест, ти не зупинив цих божевільних, а лише байдуже все це фільмував? Хіба це не ти, маючи альтернативу, замість Спасителя обрав лише кілька вдалих фото? Хіба ж не своєю цинічною байдужістю ти обрав собі пекло? А якщо так, то чого ж дивуєшся власному невеселому майбутньому у Вічності? Це був лише твій особистий вибір. Ну, й вибір твого шеф-редактора. Журналісти повинні пам’ятати, що гроші та слава це зовсім не основне. Заради них не тільки не варто вмирати, але й жити. Христос приготував людям щось значно цінніше – вічне життя, наповнене справжнім змістом. .
Людські гріхи - це об’єктивна реальність. І наші пристрасті теж, ніякі не абстракції. Світські вчені довели, що чим більший гонорар людина має отримати за свою роботу, тим складніше їй від того сконцентруватись, зібратись думками. У першу чергу, вона думає про гроші й те, як їх використати, замість того, щоб якісно та вчасно зробити свою роботу. Виконаної роботи ще немає і гонорару ніякого теж немає, але думками ця сума вже витрачена на конкретні речі. Ну, скажіть, хіба це не ідіотизм? Вченим також занотовано й такий зв'язок : розмір похибок і невдач у роботі пропорційний розміру ймовірного гонорару. Вочевидь, грошолюбство та марнославство – дві головних біди журналістів та літераторів. Хоч у нас зазвичай формується образ саме бідного літератора, все ж не варто забувати, що людська жадібність від заповнення гаманця купюрами зовсім не залежить. Можна бути багатим та великодушним, а можна бути бідним та патологічним скнарою. Цінність людини не в аксесуарах, що її оточують, але в тому, що в зберігається в її серці. Невже наша молодь стала поганою якось сама по собі, випадково? Та, ні! Просто вона зростала у безбожному середовищі.
Колись кожен щирий радянський інтелігент вважав своїм обов’язком не просто публічно задекларувати прихильність до атеїзму, але й власних дітей намагався виховати в цьому безбожному руслі. Сьогодні оці дітки вже виросли та самі стали батьками. Досвіду життя в Церкві у них немає. Там, в серці, лиш пустка та зневіра. Звідки вона взялась? Вона отримана в спадок від попередніх богоборчих поколінь. Зазвичай добрі діти можуть бути лише в зразкових батьків. У поганих батьків добрі діти – це завжди виняток з правил, а не саме правило. Чуда бувають лише в казках. Тож для того, щоб чуда сьогодні траплялися в нашому житті, потрібно багато і віддано для цього працювати.
Навіть коли Святий Хрест не був би символом Церкви, але чогось світського, приземленого, але при цьому не менш прекрасного та цінного, скажімо Академії наук, його все одно не варто було зрізати заради примарних ідей політики чи антиклерикалізму. Звісно, ніякий це не «перформанс», а справжнісінький злочин, за який варто карати навіть мовчазних співучасників. І знаєте, якщо за життя такі персонажі уникнуть людського суду, Суду Божого їм аж ніяк не уникнути! От помре такий писака, а Господь, у свій час його запитає : а чому ж, друже, коли осатанілі блудниці над майданом Незалежності зрізали Мій святий Хрест, ти не зупинив цих божевільних, а лише байдуже все це фільмував? Хіба це не ти, маючи альтернативу, замість Спасителя обрав лише кілька вдалих фото? Хіба ж не своєю цинічною байдужістю ти обрав собі пекло? А якщо так, то чого ж дивуєшся власному невеселому майбутньому у Вічності? Це був лише твій особистий вибір. Ну, й вибір твого шеф-редактора. Журналісти повинні пам’ятати, що гроші та слава це зовсім не основне. Заради них не тільки не варто вмирати, але й жити. Христос приготував людям щось значно цінніше – вічне життя, наповнене справжнім змістом. .
Людські гріхи - це об’єктивна реальність. І наші пристрасті теж, ніякі не абстракції. Світські вчені довели, що чим більший гонорар людина має отримати за свою роботу, тим складніше їй від того сконцентруватись, зібратись думками. У першу чергу, вона думає про гроші й те, як їх використати, замість того, щоб якісно та вчасно зробити свою роботу. Виконаної роботи ще немає і гонорару ніякого теж немає, але думками ця сума вже витрачена на конкретні речі. Ну, скажіть, хіба це не ідіотизм? Вченим також занотовано й такий зв'язок : розмір похибок і невдач у роботі пропорційний розміру ймовірного гонорару. Вочевидь, грошолюбство та марнославство – дві головних біди журналістів та літераторів. Хоч у нас зазвичай формується образ саме бідного літератора, все ж не варто забувати, що людська жадібність від заповнення гаманця купюрами зовсім не залежить. Можна бути багатим та великодушним, а можна бути бідним та патологічним скнарою. Цінність людини не в аксесуарах, що її оточують, але в тому, що в зберігається в її серці. Невже наша молодь стала поганою якось сама по собі, випадково? Та, ні! Просто вона зростала у безбожному середовищі.
Колись кожен щирий радянський інтелігент вважав своїм обов’язком не просто публічно задекларувати прихильність до атеїзму, але й власних дітей намагався виховати в цьому безбожному руслі. Сьогодні оці дітки вже виросли та самі стали батьками. Досвіду життя в Церкві у них немає. Там, в серці, лиш пустка та зневіра. Звідки вона взялась? Вона отримана в спадок від попередніх богоборчих поколінь. Зазвичай добрі діти можуть бути лише в зразкових батьків. У поганих батьків добрі діти – це завжди виняток з правил, а не саме правило. Чуда бувають лише в казках. Тож для того, щоб чуда сьогодні траплялися в нашому житті, потрібно багато і віддано для цього працювати.
У творах фестивалю
християнської публіцистики було піднесено тему соціальної та духовної
незахищеності людей літнього віку. Чому сьогодні про це варто говорити? Чому
старші люди вже нікому не потрібні? Чому вони сьогодні залишись на самоті,
цілком безпорадними, без системної допомоги суспільства? Та тільки тому, що
вони вперто виховували своїх рідних дітей без віри та любові. Невже не
зрозуміло, що нашій державі старі люди не потрібні – для неї це лише зайві
витрати. Тверезі люди мають пов’язувати власне майбутнє виключно з родиною та
власним потомством. Надіятися на чужих людей в наш час може хіба ідіот.
Що зробили наші батьки? Вони виростили для себе звірів, які ладні тепер їх звести в могилу за квартиру, старі ордени, поганий запах, старечі бурчання чи ще якийсь дріб’язок. Ось як виглядає комунізм та матеріалізм не в теоретичних сентенціях, а в його конкретній реалізації. Ось що значить свідоме життя без Бога та десятиліття боротьби з Церквою. Заводячи звірів в квартирі, наперед потрібно думати і планувати, як їх приручати. Звісно ми сьогодні співчуваємо таким людям, від щирого серця, хочемо, щоб вони завжди були сильними, здоровими, красивими та стильними, а розраховувались не в гастрономі копійками, а в дорогому бутіку карткою VISA-platinum. Але, на жаль, для більшості з них це вже ніколи не здійсниться. Треба чесно визнати, що те покоління змарнувало власну молодість і для земного, і для небесного благополуччя. Всі дуже добре бачать, куди привела їх «широка дорога без попа і Бога» -- в справжнісіньке пекло ще тут, за життя на землі. Тож, якщо допомогти старим людям (маю на увазі допомогу в глобальних масштабах) ми вже не зможемо, то маємо робити все, щоб попередити про ймовірні загрози безпечного життя хоча б молодих людей, своїх невіруючих сучасників. Вчитися завжди краще на чужих помилках. Чи не так?
Безперечно, найпростіше жити, але нічого не робити, просто отримуючи дивіденди, лежачи на канапі. Лежиш собі пузом догори, п’єш фреш через трубочку, дивишся Дом-2, заїдаючи все це рожевим зефіром. А в цей час тобі звідусіль щосекунди «капають» на рахунок євро і долари. Але сувора правда життя все більше нас переконує, що такого бути не може, бо не може бути ніколи. Чесно заробити гроші можна лише важкою працею. Сумно визнавати, але в нашому абсурдному світі, чим важча праця, тим вона менше оплачується. Але ще важче людям здобувається правильний стан душі та налагоджуються власні стосунки з Богом. Над цим треба працювати ще більш щиро та віддано.
Нещодавно мені розповіли про випадок, як добрі люди знайшли брудного пораненого песика з поламаними лапками. Вони одразу почали цілу акцію для його порятунку. Почали збирати кошти, десь у Києві знайшли найкращого «Айболита», і згодом направили тваринку туди на операцію. Не знаю, який фінал цієї милої та героїчної грінпісівської історії. Знаю лише, що в загальному на цю добру справу було витрачено щось близько тисячі доларів. Можете вважати мене божевільним, але я все одно переконаний, що в наш час і в наших умовах такий альтруїзм є повним безглуздям. Людей завжди потрібно більше любити, ніж песиків. І хоча для себе вважаю недопустимим рахувати чужі гроші, все ж не безпідставно вважаю, що ці тисячу доларів можна було, як мінімум, купити по мішку круп для кожної бабусі з під’їзду цих шляхетних та великодушних людей. А чому все сталось саме так, а не інакше? Та саме тому, що сьогодні любити тваринок більш престижно і не соромно, аніж любити стареньку, брудну та несимпатичну бабусю. Особливо чужу та з очевидними проявами старечого маразму.
Я зовсім не закликаю ігнорувати хворих песиків. Я лиш веду мову про те, що до кожної справи варто підходити з розумом, розважливістю. Очевидно, що завжди краще та простіше обирати між добром та ще більшим добром, аніж більшим та меншим злом. Хто нам допоможе знайти правильне рішення, як не Церква? Чи маємо ми кращі духовні орієнтири, аніж Божі Заповіді? Навряд чи! Божі Закони – універсальні правила поведінки людини, обов’язкові для повноцінного життя усіх -- і віруючих, і невіруючих. Багато людей не розуміють терміну «кара Божа». Насправді, це не Бог карає людину за гріх, а сама людина себе карає, не виконуючи Господніх застережень. Люблячий Бог попереджує нас, благає та закликає : не кради, не перелюбствуй, не виходь з вікна четвертого поверху, бо це буде мати для тебе поганий фінал. А ми люди - істоти горді, самовпевнені, не віримо в жодні закони -- ніякого Бога мені не потрібно та жодного Ньютона я не знаю і не хочу знати. Але треба бути реалістами. Будь-який чинний закон буде діяти на нас навіть і у випадку, якщо ми про нього зовсім нічого не чули, а наша дурість жодним чином не звільняє нас від відповідальності за наслідки власних вчинків. Ті, хто вважає себе занадто молодим, щоб вірити в Бога, зазвичай, безнадійно запізнюються на власну зустріч із Спасителем. Вони вважають, що все в них попереду, хоч насправді все вже далеко в минулому. Думають, що рано, але все вже занадто пізно…
У нашій подальшій творчій та місіонерській діяльності, коли будемо більше писати якісних текстів, частіше збиратися разом, наша праця буде все більш помітна для «зовнішніх», нецерковних людей. І, безперечно, це змусить їх подумати про причини нашої праці. Що ж змушує нас, таких різних людей, збиратися разом, вивчати та проповідувати Слово Боже всім народам? Особливо в час, коли це не просто не популярно, а може бути небезпечним для життя. Люди, на жаль, егоїсти. Вони ніколи не будуть без причин довго і щиро робити те, що їм важко і складно. Цю ваду можна використати і для спільного добра. Якщо ж відкрити ближнім Живого Бога, то «вигнати» з Церкви таких людей ви не зможете вже ніколи. В Церкві довго не затримуються лише ті, хто приходить туди заради дозвілля чи порожньої цікавості.
8. - Чи є у Вас зараз тема, яку Ви плануєте відкрити у Ваших роботах? Чи можете поділитись планами на майбутнє?
Що зробили наші батьки? Вони виростили для себе звірів, які ладні тепер їх звести в могилу за квартиру, старі ордени, поганий запах, старечі бурчання чи ще якийсь дріб’язок. Ось як виглядає комунізм та матеріалізм не в теоретичних сентенціях, а в його конкретній реалізації. Ось що значить свідоме життя без Бога та десятиліття боротьби з Церквою. Заводячи звірів в квартирі, наперед потрібно думати і планувати, як їх приручати. Звісно ми сьогодні співчуваємо таким людям, від щирого серця, хочемо, щоб вони завжди були сильними, здоровими, красивими та стильними, а розраховувались не в гастрономі копійками, а в дорогому бутіку карткою VISA-platinum. Але, на жаль, для більшості з них це вже ніколи не здійсниться. Треба чесно визнати, що те покоління змарнувало власну молодість і для земного, і для небесного благополуччя. Всі дуже добре бачать, куди привела їх «широка дорога без попа і Бога» -- в справжнісіньке пекло ще тут, за життя на землі. Тож, якщо допомогти старим людям (маю на увазі допомогу в глобальних масштабах) ми вже не зможемо, то маємо робити все, щоб попередити про ймовірні загрози безпечного життя хоча б молодих людей, своїх невіруючих сучасників. Вчитися завжди краще на чужих помилках. Чи не так?
Безперечно, найпростіше жити, але нічого не робити, просто отримуючи дивіденди, лежачи на канапі. Лежиш собі пузом догори, п’єш фреш через трубочку, дивишся Дом-2, заїдаючи все це рожевим зефіром. А в цей час тобі звідусіль щосекунди «капають» на рахунок євро і долари. Але сувора правда життя все більше нас переконує, що такого бути не може, бо не може бути ніколи. Чесно заробити гроші можна лише важкою працею. Сумно визнавати, але в нашому абсурдному світі, чим важча праця, тим вона менше оплачується. Але ще важче людям здобувається правильний стан душі та налагоджуються власні стосунки з Богом. Над цим треба працювати ще більш щиро та віддано.
Нещодавно мені розповіли про випадок, як добрі люди знайшли брудного пораненого песика з поламаними лапками. Вони одразу почали цілу акцію для його порятунку. Почали збирати кошти, десь у Києві знайшли найкращого «Айболита», і згодом направили тваринку туди на операцію. Не знаю, який фінал цієї милої та героїчної грінпісівської історії. Знаю лише, що в загальному на цю добру справу було витрачено щось близько тисячі доларів. Можете вважати мене божевільним, але я все одно переконаний, що в наш час і в наших умовах такий альтруїзм є повним безглуздям. Людей завжди потрібно більше любити, ніж песиків. І хоча для себе вважаю недопустимим рахувати чужі гроші, все ж не безпідставно вважаю, що ці тисячу доларів можна було, як мінімум, купити по мішку круп для кожної бабусі з під’їзду цих шляхетних та великодушних людей. А чому все сталось саме так, а не інакше? Та саме тому, що сьогодні любити тваринок більш престижно і не соромно, аніж любити стареньку, брудну та несимпатичну бабусю. Особливо чужу та з очевидними проявами старечого маразму.
Я зовсім не закликаю ігнорувати хворих песиків. Я лиш веду мову про те, що до кожної справи варто підходити з розумом, розважливістю. Очевидно, що завжди краще та простіше обирати між добром та ще більшим добром, аніж більшим та меншим злом. Хто нам допоможе знайти правильне рішення, як не Церква? Чи маємо ми кращі духовні орієнтири, аніж Божі Заповіді? Навряд чи! Божі Закони – універсальні правила поведінки людини, обов’язкові для повноцінного життя усіх -- і віруючих, і невіруючих. Багато людей не розуміють терміну «кара Божа». Насправді, це не Бог карає людину за гріх, а сама людина себе карає, не виконуючи Господніх застережень. Люблячий Бог попереджує нас, благає та закликає : не кради, не перелюбствуй, не виходь з вікна четвертого поверху, бо це буде мати для тебе поганий фінал. А ми люди - істоти горді, самовпевнені, не віримо в жодні закони -- ніякого Бога мені не потрібно та жодного Ньютона я не знаю і не хочу знати. Але треба бути реалістами. Будь-який чинний закон буде діяти на нас навіть і у випадку, якщо ми про нього зовсім нічого не чули, а наша дурість жодним чином не звільняє нас від відповідальності за наслідки власних вчинків. Ті, хто вважає себе занадто молодим, щоб вірити в Бога, зазвичай, безнадійно запізнюються на власну зустріч із Спасителем. Вони вважають, що все в них попереду, хоч насправді все вже далеко в минулому. Думають, що рано, але все вже занадто пізно…
У нашій подальшій творчій та місіонерській діяльності, коли будемо більше писати якісних текстів, частіше збиратися разом, наша праця буде все більш помітна для «зовнішніх», нецерковних людей. І, безперечно, це змусить їх подумати про причини нашої праці. Що ж змушує нас, таких різних людей, збиратися разом, вивчати та проповідувати Слово Боже всім народам? Особливо в час, коли це не просто не популярно, а може бути небезпечним для життя. Люди, на жаль, егоїсти. Вони ніколи не будуть без причин довго і щиро робити те, що їм важко і складно. Цю ваду можна використати і для спільного добра. Якщо ж відкрити ближнім Живого Бога, то «вигнати» з Церкви таких людей ви не зможете вже ніколи. В Церкві довго не затримуються лише ті, хто приходить туди заради дозвілля чи порожньої цікавості.
8. - Чи є у Вас зараз тема, яку Ви плануєте відкрити у Ваших роботах? Чи можете поділитись планами на майбутнє?
- Уже кілька місяців поспіль готую до друку два свої видання одночасно. І саме
через це не видав поки жодного з них. Впевнений, готував би три – взагалі б
нічого не вийшло :). І все ж, можу коротко розповісти про ці дві роботи.
Перша з них – своєрідний підручник для священнослужителів. Спілкуючись з духовенством, та вихованцями духовних навчальних закладів, ми звернули увагу на реально існуючу проблему в царині православної пастирської естетики. Життя переконливо навчає нас тому, що не всі очевидні помилки в поведінці пастирів для них самих є такими ж очевидними, як для парафіян. Декого варто кілька разів тицьнути носом на таку похибку, щоб він врешті її побачив і почав виправляти, не соромлячи далі власною поведінкою Святу Церкву. В цій роботі я намагався в доволі виваженій формі, звичайно не без долі іронії, звернутись до цілком конкретного читача – пересічного православного священнослужителя, та відверто і по-братськи, поговорити з ним про основи душпастирства і пастирського богослов’я. У моєму тексті наголошено на такі дрібниці, про які часто замовчують і класичні підручники з пастирології. Ми говоримо про те, як одягатись, як себе вести на публіці, врешті навіть, як проповідувати і приймати Сповідь. Маю надію, що така розмова виявиться актуальною.
Інша моя книжечка присвячена журналістиці та тим речам, які пов’язують Церкву з «акулами пера». Як не дивно, але найчастіше пов’язують їх саме журналістські помилки. То ж, на прохання працівників тернопільських ЗМІ, я й взявся писати доволі популярний та необтяжений церковною термінологією посібник. В ідеалі він міг би стати своєрідним путівником православним храмом людині, яка про Церкву нічого не знає, але має редакційне завдання про неї написати. Сподіваюсь, що моя скромна робота буде для багатьох людей не просто цікавою, але й корисною та практичною. З уваги на те, що цей текст адресовано в першу чергу журналістам, тобто людям, які з власною професією ніколи не розлучаються -- спочатку перевіряють правопис та орфографію, і лиш після того читають сам текст, особливу увагу приділяємо його шліфуванню. Хочеться зробити його максимально якісним та грамотним. Якщо надто часто ставити зайві коми або пропускати необхідні, можна швидко втратити авторитет. Тому в цьому напрямку ми з редакторами працюємо особливо ретельно. Я вже отримав перші схвальні відгуки від редактора цього тексту. Серед іншого я почув думку й про те, що навіть у наш час, існує нестача робіт такої тематики. А те, що я написав, маю надію, буде цікавим не тільки журналістам, але й усім, хто хоче краще пізнати Православну Церкву.
Дуже часто ми, (що вважаємо себе і грамотними і освіченими) у своїх міркуваннях керуємось виключно стереотипами та поверхневим знанням. А невірні стереотипи майже завжди заважають нормальному спілкуванню людей, маючи на меті знищити всяку любов між людьми. Чи помічали ви колись, як діють Свідки Єгови? Про що їхні проповіді? Сам я чув це не один раз. Вони вперто розповідають спочатку одні одним, а потім і своїм потенційним адептам про те, які ж насправді православні попи негідники. Як це не дивно, але з ними майже завжди погоджується більшість слухачів. Дійшовши до такого очевидного і «правильного» спільного знаменника, вони надалі домовляються бути сектантами, з полегшенням дякуючи Богу за те, що вони не такі й вже жахливі грішники, як ці кляті православні з католиками. Дозволю собі не погодитись із Свідками Єгови, не дивлячись на те, що вони вміють справляти добре враження на людей та розповсюджують чудової якості поліграфію. Насправді, щоб бути хорошим християнином, голосно ганьбити когось зовсім недостатньо, а таврувати й принижувати незгідних – замало. Потрібно робити щось зовсім протилежне -- більше дивитися за собою, чесно аналізуючи власну поведінку. Хіба Православна Церква існує лише для того, щоб через Її поганих служителів зростали секти? Зовсім з цим твердженням не погоджуюсь. Не знаю, як там у кого, але нашу Церкву ворота пекельні не здолають. І підстав сумніватися в цьому останні дві тисячі років у мене не було.
******
Коли мене представляють членом Спілки християнських письменників України, в мене все всередині перевертається. Ніяк не звикну, що мова йде саме про мою скромну особу. Навіть і тоді, коли я вже дійсно видав кілька власних книг, написав сотні статей та вже дечого навчився в літераторстві. Ніколи не прагнув жодних титулів чи відзнак, хоча не буду приховувати, що з відповідною християнською гордістю ношу свій значок члена СПХУ. Звісно всяка людина брехлива і марнославна. Часом лукавий і мене спокушає цими речами. Але навіть у такі моменти можу визнати, що ніколи стороння увага до моєї доволі скромної особи не була самоціллю.
Так, я в міру можливостей веду якусь літературну та місіонерську діяльність. Але саме для того, щоб моя робота була більш успішною, я змушений приймати та деколи й шукати уваги. Єдина моя справжня ціль - хочу бути комусь корисним і ділитись знанням про Бога та Його Святу Церкву. Переконаний, що так само міркують усі без винятку священики і члени СХПУ. Людська слава - це марнота, але лише вона дає можливість працювати проповіднику з більшою користю та перспективою. Кожного без винятку доброго трудівника на церковній ниві чекає заслужена слава, яка не омине нікого. Якщо не на землі, то на Небесах. Гірше буде, коли за нами буде тягнутись шлейф поганої слави, що вперто заважатиме нашому місіонерству.
Перша з них – своєрідний підручник для священнослужителів. Спілкуючись з духовенством, та вихованцями духовних навчальних закладів, ми звернули увагу на реально існуючу проблему в царині православної пастирської естетики. Життя переконливо навчає нас тому, що не всі очевидні помилки в поведінці пастирів для них самих є такими ж очевидними, як для парафіян. Декого варто кілька разів тицьнути носом на таку похибку, щоб він врешті її побачив і почав виправляти, не соромлячи далі власною поведінкою Святу Церкву. В цій роботі я намагався в доволі виваженій формі, звичайно не без долі іронії, звернутись до цілком конкретного читача – пересічного православного священнослужителя, та відверто і по-братськи, поговорити з ним про основи душпастирства і пастирського богослов’я. У моєму тексті наголошено на такі дрібниці, про які часто замовчують і класичні підручники з пастирології. Ми говоримо про те, як одягатись, як себе вести на публіці, врешті навіть, як проповідувати і приймати Сповідь. Маю надію, що така розмова виявиться актуальною.
Інша моя книжечка присвячена журналістиці та тим речам, які пов’язують Церкву з «акулами пера». Як не дивно, але найчастіше пов’язують їх саме журналістські помилки. То ж, на прохання працівників тернопільських ЗМІ, я й взявся писати доволі популярний та необтяжений церковною термінологією посібник. В ідеалі він міг би стати своєрідним путівником православним храмом людині, яка про Церкву нічого не знає, але має редакційне завдання про неї написати. Сподіваюсь, що моя скромна робота буде для багатьох людей не просто цікавою, але й корисною та практичною. З уваги на те, що цей текст адресовано в першу чергу журналістам, тобто людям, які з власною професією ніколи не розлучаються -- спочатку перевіряють правопис та орфографію, і лиш після того читають сам текст, особливу увагу приділяємо його шліфуванню. Хочеться зробити його максимально якісним та грамотним. Якщо надто часто ставити зайві коми або пропускати необхідні, можна швидко втратити авторитет. Тому в цьому напрямку ми з редакторами працюємо особливо ретельно. Я вже отримав перші схвальні відгуки від редактора цього тексту. Серед іншого я почув думку й про те, що навіть у наш час, існує нестача робіт такої тематики. А те, що я написав, маю надію, буде цікавим не тільки журналістам, але й усім, хто хоче краще пізнати Православну Церкву.
Дуже часто ми, (що вважаємо себе і грамотними і освіченими) у своїх міркуваннях керуємось виключно стереотипами та поверхневим знанням. А невірні стереотипи майже завжди заважають нормальному спілкуванню людей, маючи на меті знищити всяку любов між людьми. Чи помічали ви колись, як діють Свідки Єгови? Про що їхні проповіді? Сам я чув це не один раз. Вони вперто розповідають спочатку одні одним, а потім і своїм потенційним адептам про те, які ж насправді православні попи негідники. Як це не дивно, але з ними майже завжди погоджується більшість слухачів. Дійшовши до такого очевидного і «правильного» спільного знаменника, вони надалі домовляються бути сектантами, з полегшенням дякуючи Богу за те, що вони не такі й вже жахливі грішники, як ці кляті православні з католиками. Дозволю собі не погодитись із Свідками Єгови, не дивлячись на те, що вони вміють справляти добре враження на людей та розповсюджують чудової якості поліграфію. Насправді, щоб бути хорошим християнином, голосно ганьбити когось зовсім недостатньо, а таврувати й принижувати незгідних – замало. Потрібно робити щось зовсім протилежне -- більше дивитися за собою, чесно аналізуючи власну поведінку. Хіба Православна Церква існує лише для того, щоб через Її поганих служителів зростали секти? Зовсім з цим твердженням не погоджуюсь. Не знаю, як там у кого, але нашу Церкву ворота пекельні не здолають. І підстав сумніватися в цьому останні дві тисячі років у мене не було.
******
Коли мене представляють членом Спілки християнських письменників України, в мене все всередині перевертається. Ніяк не звикну, що мова йде саме про мою скромну особу. Навіть і тоді, коли я вже дійсно видав кілька власних книг, написав сотні статей та вже дечого навчився в літераторстві. Ніколи не прагнув жодних титулів чи відзнак, хоча не буду приховувати, що з відповідною християнською гордістю ношу свій значок члена СПХУ. Звісно всяка людина брехлива і марнославна. Часом лукавий і мене спокушає цими речами. Але навіть у такі моменти можу визнати, що ніколи стороння увага до моєї доволі скромної особи не була самоціллю.
Так, я в міру можливостей веду якусь літературну та місіонерську діяльність. Але саме для того, щоб моя робота була більш успішною, я змушений приймати та деколи й шукати уваги. Єдина моя справжня ціль - хочу бути комусь корисним і ділитись знанням про Бога та Його Святу Церкву. Переконаний, що так само міркують усі без винятку священики і члени СХПУ. Людська слава - це марнота, але лише вона дає можливість працювати проповіднику з більшою користю та перспективою. Кожного без винятку доброго трудівника на церковній ниві чекає заслужена слава, яка не омине нікого. Якщо не на землі, то на Небесах. Гірше буде, коли за нами буде тягнутись шлейф поганої слави, що вперто заважатиме нашому місіонерству.
|
|
